Миті історії української Незалежності

День Незалежності України – це одне з найважливіших свят для українців. Це свято особливе, як унікальні ті події, що відбувалися у 1991 році. У цьому році нашій прекрасній, волелюбній, незалежній державі виповнюється 32 рік. Напевно, зараз у кожного з нас одна спільна мрія - мир на нашій рідній землі.

Історія свята незалежності бере свій початок у 1990 році. Але історія боротьби за незалежність країни почалася набагато раніше.

22 січня 1918 року українці проголосили незалежність своєї держави IV Універсалом Української Центральної Ради, а за рік, 1919 року, того самого дня на Софійській площі в Києві відбулося офіційне об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Так уперше за багато століть історичні українські регіони об'єдналися в одну державу. На жаль, фактично об'єднання республік УНР і ЗУНР тоді не відбулося, але сам процес проголошення позначився на політичній ситуації в країні.

16 липня 1990 року Верховна рада тоді ще УРСР (якраз відбувався процес розпаду СРСР) ухвалила Декларацію про державний суверенітет України та постанову "Про День проголошення незалежності України", в якій 16 липня було вказано як День Незалежності України.

17 березня 1991 року відбувся референдум і опитування на тему - чи згодні громадяни країни, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет України. Позитивно відповіли близько 80% опитаних, і 16 липня стало святковим днем.

Але в серпні 1991 року в країні стався "серпневий путч" - як спроба позбавити влади Михайла Горбачова і повернути колишній державний лад. Унаслідок цього 24 серпня 1991 року Верховна рада УРСР скликала надзвичайне позачергове засідання й ухвалила постанову про проголошення незалежності України, а також Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на всеукраїнському референдумі:

Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України постановляє: Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

32-у річницю своєї незалежності Україна змушена відвойовувати, зі зброєю в руках боронячи від агресора власні території, відстоюючи право українців жити на своїй, Богом даній землі. Нам судилося стати учасниками творення новітньої української держави, втілювати у реальність одвічну мрію нашого народу. Це -  велика відповідальність перед власним сумлінням і прийдешніми поколіннями. Саме від кожного з нас залежить, якою бути нашій державі, як житимуть наші діти, онуки й правнуки.

До Дня Незалежності України бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку.

Синьо-жовтий символ України

 

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка – прапор, герб, гімн.

23 серпня ми відзначаємо День Державного прапора України. Це свято було затверджено указом Президента України Леоніда Кучми від 23.08.2004, а доповнено указом Президента України Віктора Ющенка від 07.08.2009. Цими змінами було впроваджено підняття національного прапора в День Державного прапора України, а також під час інших державних свят і проведення загальнодержавних заходів. За 32 роки з дня відновлення української Незалежности ми настільки звикли, що наш стяг синьо-жовтий, що вже трохи забули, як ламали списи навколо того, у яких кольорах він має бути. Пригадаймо ці події.

Першою рішення про підняття синьо-жовтого прапора 14 березня 1990 року ухвалила Стрийська міськрада (Львівська область). Згодом національні стяги замайоріли над ратушами: Тернополя – 23 березня, Львова – 3 квітня та Івано-Франківська – 15 квітня 1990 року. За межами Галичини першою таке рішення ухвалила Житомирська міськрада 13 червня 1990 року. Над Київською міськрадою синьо-жовтий прапор підняли 24 липня 1990 року в присутності 200 тисяч громадян. А наші військові ще в грудні 1991 року саме під синьо-жовтим прапором почали присягати на вірність Україні.

23 серпня 1991 року вперше до сесійної зали парламенту внесли синьо-жовтий прапор. Нині ця реліквія зберігається в почесному порталі на першому поверсі будівлі Верховної Ради. 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення Незалежности.

Втім, пройшло пів року з дня цієї знаменної події, а замість ухвалення рішення про державну символіку під час засідань різних комісій весь час точилися дискусії, яким має бути Державний прапор – синьо-жовтим, синьо-червоним чи, може, малиново-синьо-жовтим. І от настав вирішальний день – 28 січня 1992 року. Тоді перший Президент України Леонід Кравчук у парламенті сказав: «Прапор, за який пропонується проголосувати, вже «працює», хочемо ми цього чи ні. Він уже скрізь, і це та правда, яку ніхто заперечити не зможе». Він закликав припинити цю багаторічну дискусію, бо «той, хто не проголосує за цей прапор сьогодні, він не проголосує за нього ніколи. Але щоб не голосувати, він і далі пропонуватиме «а давайте малиновий, давайте червоний, давайте темний». Постанову Верховної Ради «Про Державний прапор України» підтримали 253 народні депутати, проти проголосували 29. Ухваленою Постановою синьо-жовтому прапору було надано статус Державного, а остаточно цей статус було закріплено ст. 20 Конституції України в 1996 році.

Синій колір нашого державного символа символізує чисте небо, а жовтий - родючі пшеничні поля. Кольори прапору походять від герба Галицько-Волинської держави. Вперше синьо-жовтий стяг було офіційно зафіксовано в 1848 році у Львові, під час так званої «весни народів», де його вивісили над Львівською ратушею як національний прапор. Після цього саме синьо-жовтий стяг набуває дедалі більшої популярності. У 1917 – 1921 роках він був державним прапором УНР. У 1938 – 1939 - Карпатської України.

За радянських часів, звісно, не могло бути й мови про поширення жовто-блакитних кольорів. Як заявив у 30-ті роки член ЦККП (б) У Павло Постишев, «мы навсегда похоронили главную украинизацию и теперь будем всяко внедрять на Украине червонизацию». За використання синьо-жовтого прапора карали ув’язненням. Ба більше, навіть слова «блакитний», «блакить» стали забороняти, запроваджуючи замість них російські «голубий», «лазуровий». Траплялися випадки, коли за пофарбування на Великдень крашанок горезвісні трійки виносили вирок «за изготовление и распространение цветов националистической символики». Проте навіть за таких умов знаходилися відчайдухи, як, наприклад, Георгій Москаленко та Віктор Кукса, які проти ночі 1 травня 1966 року вивісили синьо-жовтий прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства, за що обидва отримали кілька років терміну в таборах суворого режиму. Більш детально про це можна прочитати в статті Миколи Поліщука «Відчайдухи-прапороносці» («Тиждень», № 27, 2011).

Зараз, під час вторгнення росії в Україну, ми ще більше зрозуміли цінність наших символів. Ті, хто навіть недовго був під окупацією, знають, яке це щастя бачити синьо-жовтий стяг на вільній Україні. Тому прапор - це не просто шмат тканини. Це наша історія та наше сьогодення, щедро политі кров’ю українців. До речі, у 2014 році найбільший прапор площею 2400 м² розгорнули в Бахмуті, який уже рік героїчно тримає оборону й де точаться найзапекліші бої. А прапор з Донецького летовища, який славетні "кіборги" кожного дня вивішували над диспетчерською вежею, аж поки ворог її не знищив, тепер двічі на рік піднімають над військовою частиною у Кропивницькому.

Також кожна військова частина має своє бойове знамено, яке є символом честі, доблесті, слави й зобов’язує військовослужбовців вірно служити українському народові та боронити українську державу.

Тож шануймося та поважаймо державний прапор – символ боротьби, звитяги, перемоги й любови до України. 

З нагоди Дня Державного прапора бібліотека ім. П. Й Панча підготувала книжкову виставку.

Ідеолог українського націоналізму

 

Шановні читачі! Через технічні причини блог бібліотеки ім. П. Й. Панча деякий час не працював.  Проте колектив вчасно готував книжкові виставки, з якими можна було ознайомитися, завітавши до нашої бібліотеки. На жаль, старий блог відновити не вдалося, а новий ми щасливі відкрити величною постаттю Дмитра Донцова, чиї праці має прочитати кожен притомний українець, бо тільки дух творить форму. Приємного ознайомлення!

До 135-річчя від дня народження Дмитра Донцова (10.09(29.08).1883 - 30.02.1973) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Ідеолог українського націоналізму».

            Для розуміння значення цієї постаті в історії України потрібно, насамперед, процитувати щоденник іншого видатного українця ХХ століття - Євгена Маланюка, який занотував, що якщо українство  «не послухається Донцова - не буде нацією. Не послухається Липинського - не буде державою».    

          Дмитро Донцов з’явився на світ 1883 року в українському Приазов’ї, в Мелітополі. Батько й дід виховували сина в українському дусі. Свою маленьку батьківщину, де промайнуло дитинство, Донцов називав «нашою Америкою, етнографічною мішаниною з українців, поляків, жидів, болгарів, німців, греків, турків і росіян». Маючи, начебто, російське прізвище, він водночас абсолютно заперечував російські впливи на формування своєї особистості.  Донцов гімназій не кінчав, він закінчив Царськосільський ліцей.  Здобування вищої освіти на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету зміцнило його українські погляди. Він долучився до лав Української соціал-демократичної робітничої партії, проте  вважав її не надто послідовною у національному питанні і досить швидко вийшов із партії.

        Переживши два арешти за свою проукраїнську діяльність, Донцов виїхав до Австро-Угорщини, де навчався на юридичних факультетах Віденського і Львівського університетів. Він отримав справді блискучу освіту, вільно володів кількома іноземними мовами – англійською, німецькою, італійською, польською, російською.

        Цікаво, що постать Донцова, його статті та публічні виступи ще у 1913-1914 роках привернули увагу і неабияк занепокоїли більшовицького лідера Володимира Ульянова (Леніна). Він називав Донцова «націоналістичним міщанином»  і «проповідником українського сепаратизму».  Острах російських політиків справді можна зрозуміти. Вже від початку 1910-х років у публікаціях Дмитра Донцова чітко вимальовується ідея відокремлення України від Росії. Вже тоді він мав неабиякий авторитет серед молоді. Зокрема, спілкування з Донцовим справило значний вплив на формування світогляду Євгена Коновальця, майбутнього засновника і лідера ОУН.

        Після початку Першої світової війни Донцов очолив Союз визволення України у Львові, але дуже скоро залишив його через тиск з боку австро-угорської влади. 1918 року виїхав до Києва й очолив Українську телеграфічну агенцію (попередник сучасного «Укрінформу») при уряді Гетьмана Павла  Скоропадського. Рекомендуємо на інтернет-ресурсі chtyvo.org.ua (djvu) ознайомитися з цим надзвичайно цікавим щоденником Дмитра Донцова (записи з 29 травня 1918 р. по 9 лютого 1919 р.) - «Рік 1918, Київ» про спілкування з багатьма політичними, громадським та культурними діячами України того часу. Дмитро Донцов в своїх коротких нотатках, писаних не для широкого загалу, подає надзвичайно глибоку і змістовну характеристику життя Києва в 1918 році.  На його сторінках знаходимо й цікавий епізод про зустріч із керівником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським. Той запитав: «Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?» – «Якраз тому, Мануїльський», – відповів Донцов. 

        А більша частина статті про Дмитра Донцова «Маніяк. Як бугаєві червоне - так йому слова: гуманізм, демократія» у представленому на нашій виставці виданні Ярослава Файзуліна і Володимира Гінди «Україна. У вогні минулого століття: постаті, факти, версії» (Харків, «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015) також присвячена перебуванню Дмитра Донцова на посаді керівника Українського телеграфного агенства і Державного бюро преси (фактично прес-служби гетьмана Павла Скоропадського).  

           У міжвоєнний час Дмитро Донцов мешкав переважно у Львові, що тоді був під владою Польщі. Редагував низку українських журналів (зокрема, дуже популярний «Літературно-науковий вісник»), публікувався в іноземній пресі. В нашій виставці представлена книжка «Олена Теліга. О краю мій... Твори. Документи. Біографічний нарис» (Київ, Видавництво імені Олеги Теліги, 1999) з трьома світлинами Олени Теліги та Дмитра Донцова 1930-х років.   

        1926 року з-під пера Дмитра Донцова вийшла програмна праця «Націоналізм». Донцов стверджував, що нація є абсолютною цінністю, а незалежність держави – найвищою метою. До цієї мети народ має вести його еліта. Охочі можуть ознайомитися з цим фундаментальним твором Дмитра Донцова на інтернет-ресурсі chtyvo.org.ua.

        Всі політичні партії і класи мають забути чвари і об’єднати свої зусилля. Керувати відродженою державою повинен лідер із необмеженими повноваженнями, але із відчуттям відповідальності за долю всього народу. Такі ідеї цілком відповідали духові часу після Першої світової війни.

        Дмитро Донцов і автори «ЛНВ» заволоділи цілим поколінням молоді Західної України. Донцовський «інтегральний націоналізм» прийняла на озброєння Організація українських націоналістів, створена Євгеном Коновальцем 1929 року. Переживши сумний досвід поразки визвольних змагань 1917-1921 років, оунівці були переконані, що за незалежність України слід боротися радикальнішими методами. Але у серпні 1943 року ОУН(Б) фактично відмежувалася від ідей Донцова, вважаючи їх надміру авторитарними. Замість гасла «Україна – понад усе!» на перші позиції було висунуто гасла «свобода народам – свобода людині!» і «кожному народу – власну самостійну державу!».

        Друга світова війна змусила Донцова назавжди полишити Україну. Він оселився в канадському Монреалі, викладав українську літературу у місцевому університеті, друкувався у періодичних виданнях, але залишався осторонь активної політики. Помер на 90-му році життя 30 березня 1973 року. Похований на українському цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США).

        Інтелектуальна спадщина Дмитра Донцова є вельми багатогранною, але досі залишається у нас маловідомою.  Його блискучий розум, іронія, полемічний стиль і критичне мислення вражали сучасників. А радянська пропаганда зробила з Донцова справжнього «монстра». Під впливом цих установок і тепер залишається чимало людей, які бодай колись чули це прізвище. 

        Звичайно, не всі ідеї Донцова є прийнятними для нашого сучасного читача. Проте ось основна його теза. Головним ворогом України, основною перепоною до її незалежності та найбільшою загрозою для її існування є російський імперіалізм. Байдуже, яких форм він набирає – російського царизму, білогвардійщини чи більшовизму. Тому Донцов і писав такі пророчі для нашого сьогодення слова: «Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію»… 

        Нашим читачам пропонуємо наступні книжки Дмитра Донцова: «Історія розвитку української державної ідеї» (Київ, «Знання», 1991), «Дух нашої давнини»  (Дрогобич, «Відродження», 1991), «Де шукати наших історичних традицій. Дух нашої давнини» (Київ, МАУП, 2005),  «Дух нашої давнини» (Київ, «Просвіта», 2016), «Культурологія» (упорядник Юрій Винничук, Харків, «Бібколектор», 2016). Останнє видання містить в собі  вже наявні до того в нашій бібліотеці «Де шукати наших історичних традицій», «Дух нашої давнини», крім того збірку «Московська отрута», збірку «Росія чи Європа та інші есеї», «Вибрані есеї». Крім того, рекомендуємо нашим відвідувачам статтю Дмитра Донцова «Микола Хвильовий» з книги першої  хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово» (Київ, «Рось», 1994). Багато посилань на Дмитра Донцова містить оригінальна книжка Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 слайдів» (Київ, Ярославів Вал, 2019).

        Прислухаємося до того, хто казав: «Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає».

        

          Меморіальна дошка у Мелітополі