Від книги - до мети (До Всесвітнього дня бібліотек)

Щорічно 30 вересня ми відзначаємо День бібліотек, впроваджений указом Президента України Леоніда Кучми від 14 травня 1998 року.

Бібліотека – це місце, де зберігають накопичені століттями знання. Важко переоцінити значення книг у розвитку особистості. Те, що ми інтелектуально споживаємо, зрештою, робить нас тими, ким ми є. Тому якщо мета -  стати освіченою людиною, приносити користь країні, в якій ти живеш, бути патріотом, виростити достойних нащадків, - до вибору книги маємо підходити відповідально. Читати класику, перш за все свою, пізнавати світові надбання. 

Неважко помітити, що визначні постаті, з яких ми маємо брати приклад (принаймні, хоч трохи, бо це велетні духу), були високоосвіченими людьми, дуже багато читали, володіли кількома мовами, плекаючи й розвиваючи водночас українську.

Наприклад, провідник ОУН Степан Бандера знав шість мов, напам’ять цитував Святе Письмо, вислови філософів, вірші українських поетів, читав в оригіналі зарубіжну літературу. Але його улюбленими письменниками були Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. Ще будучи гімназистом, прочитав працю Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Сам ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський зростав у сім’ї, де мати щовечора влаштовувала сімейні читання творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуя-Левицького. Леся Українка навчилася читати в 4 роки, в 11 переклала «Овідія», а любов до книги пронесла через усе своє життя. Ще в дитинстві разом із братом створили власну бібліотеку, навіть склали каталог. Дуже любила поезії Тараса Шевченка, високо цінувала творчість сучасників – Ольги Кобилянської, Івана Франка. Вона знала десять мов, перекладала українською твори Гейне, поезії Давнього Єгипту, Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона. Іван Франко мав феноменальні здібності, знав напам’ять всього «Кобзаря». У нього була величезна бібліотека, яка налічувала понад 500 томів. Володів 14-ма мовами, дуже багато перекладав. 

Взагалі, важливість книжок, які формують національну свідомість, виховують любов до рідної мови, дуже добре розуміють росіяни, бо недаремно, окуповуючи нашу територію, перше, що вони вчиняють, - це викидають з бібліотек і спалюють українські підручники й книжки українською мовою, а натомість завозять свої.

Тому наше завдання – наполегливо й послідовно впроваджувати грамотну політику щодо української мови та історії, щоб у нас зростало свідоме україноцентричне покоління освічених людей.

Ну а ми щиро вітаємо працівників бібліотечної сфери, а також наших любих читачів, зі святом! Зичимо всім міцного здоров'я, наснаги на шляху побудови справжньої Української держави. 

Бібліотека ім. П. Й. Панча до Дня бібліотек підготувала книжкову виставку, де ви зможете знайти цікаві факти з історії України та з життя згаданих вище видатних українських письменників.  

Туризм: історія в пам'ятках (До Всесвітнього дня туризму)

 

Щороку 27 вересня  в Україні та світі відзначають День туризму. Дату цю було обрано невипадково, бо саме в цей день у 1970 році було прийнято Статут Всесвітньої туристичної організації.

Звісно, багато хто може сказати, що свято це недоречне в той час, коли, за оцінками ООН, 6,5 мільйонів українців через повномасштабне вторгнення росії в Україну стали біженцями, а 5 мільйонів – внутрішньо переміщеними особами.

Але попри все життя триває, а подорожі здатні позбавляти нас стресу й тривоги. До того ж не будемо забувати про значення туристичної галузі в економічному розвитку будь-якої країни, а надто країни, виснаженої війною.

Україна надзвичайно багата на цікаві, а подекуди й унікальні місця й міста, які зберігають історичну пам’ять тисячоліть. Це і наша з вами столиця, колиска Руси – чарівний Київ, і культурний центр країни Львів, і Чернівці, де можна побачити знаменитий університет, а колись - резиденцію митрополитів Буковини, і Кам’янець-Подільський, де зберегли й реставрували знамениту фортецю XIII століття, і музей просто неба неподалік від столиці «Київська Русь», і дендропарк «Софіївка» в Умані, і столиця гетьманщини Батурин на Чернігівщині, яка є нагадуванням про страшну різанину, що вчинили росіяни у 18 столітті, вдершись до міста, яке героїчно оборонялося, за допомогою зрадника серед полкової старшини. Безумовно, це і наша Південна Пальміра Одеса, яку зараз нещадно обстрілює ворог. Серед перлин природи це, безперечно, наші Карпати.  На кордоні Вінницької та Черкаської областей розкинувся скельний Буцький каньйон. На північному заході України в нас є Шацькі озера, яких понад 30, там же знаходиться й найбільше озеро в країні «Світязь», це і славнозвісний острів «Хортиця» в Запоріжжі.

На жаль, через окупацію частини нашої території ми не маємо змоги зараз побувати в Криму, на  Кінбурнській косі на півдні країни, степовому заповіднику «Асканія-Нова» неподалік від Каховки, острові Джарилгач на Херсонщині. Що вже казати про справжній екоцид, який вчинили росіяни, затопивши Каховську ГЕС. Ще до російського вторгнення, яке триває з 2014 року, більшість українців сприймали Донеччину як суто промисловий регіон. Поза тим цей край  має безліч туристичних цікавинок і місць для відпочинку. Це тепле й лагідне Азовське море, Блакитні озера в Щурово, Рапне озеро в Слов’янську, національний парк «Меотида», білокузьминівські крейдяні скелі, яким 90 мільйонів років, заповідник «Кам’яні могили», ландшафтний парк «Клебан-бик», соляні шахти Соледару.

Ми віримо, що всі українські території будуть деокуповані, а наше завдання – самим дожити до Перемоги, зберегти дітей, відбудувати країну й побачити, як сконає російська імперія.

Бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку, на якій репрезентовано ілюстровані видання, що ознайомлять вас із найбільш цікавими місцями та пам’ятками з різних куточків нашої з вами рідної країни.

«Полковник Болбочан - найвизначніший отаман української армії того часу...»

 «Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи...»                                               

Борис Антоненко-Давидович

            До 140-річчя від дня народження Петра Федоровича Болбочана (05.10.1883 - 29.06.1919) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Полковник Болбочан - найвизначніший отаман української армії того часу...»

        

            Насамперед, процитуємо Миколу Жулинського: «Містифікації Україна любить. І радо творить міфи, а лицедійство взагалі у великій моді. Містифікується національна історія, національні герої ідеалізуються, непогрішимість їхніх діянь виступає гарантією непомильності вчинків героїв сучасних… Ми ще не визріли до самокритичного оцінювання свого минулого й сучасного, бо не здійснений ще необхідний реєстр наших історичних набутків і втрат». 

        Петро Болбочан – український військовий діяч, полковник армії УНР, командувач Кримської операції зі звільнення Криму від більшовиків. Народився у сім'ї священика в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії. Освіту здобув у Кишинівській духовній семінарії і Чугуївській юнкерській школі. 

        

            Петро Болбочан, 1905 рік           Петро Болбочан з дружиною Марією                                                              Іванівною та батьками

            Був поборником самостійної та незалежної України, категорично виступав проти союзу з більшовиками та Росією. Конфлікт між людьми типу Болбочана та соціалістичною Центральною Радою проявився вже на Першому українському військовому з'їзді 18 травня 1917 року, який організував натхненник української військової сили Микола Міхновський, проте його своїм соціалістичним виступом повністю нейтралізував Володимир Винниченко.  Саме тоді схрестилися дві протилежні концепції розвитку держави: націоналістична й соціалістична, самостійницька й залежна. Через кров, терор і почасти несвідомість маси перемогла остання концепція, промовисто впакована у Винниченкові слова: «Не своєї армії нам соціалістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій... Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».

        Болбочан категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Він вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні Першого Українського козачого полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії (інформаційний листок ЦРБ ім. М.О.Некрасова представлений у нашій експозиції). Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український республіканський полк та став його командиром.         

        На початку грудня 1917 року Перший Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.         

        У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Без офіційного дозволу сформував новий військовий підрозділ - Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь Болбочана реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь, надалі – у полк.         

        2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі частини. 

        

        Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних утрат особового складу. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила Джанкой - першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой - Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Теодосію (нині - Феодосію).

         

Під час походу на Крим 2-й Запорізький полк зустрівся з Українськими січовими стрільцями. Полковник Петро Болбочан у центрі. Передмістя Олександрівська (нині – Запоріжжя), квітень 1918 р.

Що вважали наші предки землями УНР!

Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив           М.Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», орґану Українського Нар. Союза в Америці». 

Генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Натієв та Петро Болбочан (праворуч), весна 1918 р.

       У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом кількох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками. 

        Цікаво, що тоді Володимир Винниченко  зовсім не так, як у своїй праці «Відродження нації», оцінював діяльність Петра Болбочана:

    «Полковнику 2 Запоріжського полку Болбачану. Національний союз схиляє чоло перед пам'ятю славних лицарів козаків, які віддали своє життя, боронячи рідний край від віковічного насильника. Слава їм на віки віків. Ви ж, живі, хоробрі оборонці долі і волі України, стійте скалою, розбиваючи дужими грудьми ворожі напади: перемога вже майорить. Голова союзу Винниченко. 16 жовтня 1918 року».

          Більшовики оголосили величезну за мірками того часу нагороду за голову Петра Болбочана - 50 тис. золотих рублів, а московська преса з острахом згадувала «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана».

        

        Погодившись на повстання проти гетьмана, Болбочан категорично відмовився співпрацювати з московськими більшовиками – це і поклало фактичний початок його конфлікту з представниками панівних лівих течій в українській політиці. Натомість Винниченко нелегально зустрічався з представниками московської більшовицької влади і домовлявся, що в обмін на підтримку більшовиками антигетьманського повстання в Україні легалізують діяльність комуністичної партії та запровадять робітничо-селянську владу. Ленінські емісари, прагнучи зміни влади в Україні, навіть пообіцяли майбутньому голові Директорії Винниченку своє невтручання в українські справи.  

       Отож, коли Запорізький корпус Болбочана знемагав у нерівних боях проти регулярних частин російської Червоної армії, яка розпочала вторгнення в Україну, із Києва переконували, що це всього-на-всього банди місцевих більшовиків, бо Росія твердо гарантувала свій нейтралітет.

Замість вкрай потрібних підкріплень на фронт відправляли чергових «революційних маніяків», як називав їх Болбочан, які вимагали «під тризуби на формі начепити червону стрічку» та не перешкоджати «демократичним процесам» — фактичній деморалізації військ і населення більшовицькими агітаторами. 

        Жорстке наведення дисципліни у військах та загонах місцевих отаманів і отаманчиків, більшість з яких Болбочан вважав «хатніми ворогами», породили підозри у Петлюри, що в нього є конкурент, який може претендувати на владу. Тим паче, що Болбочан не лише сміливо критикував недолугі вказівки вищих штабів, які змушений був виконувати, а й доводив Головному отаману згубність політики на впертий пошук компромісу із російськими більшовиками та неприйняття ним цілком можливого союзу з іншими антибільшовицькими силами. Не дивно, що «ліві» члени Директорії вважали Болбочана «реакціонером».

        

        Для наших читачів і відвідувачів буде цікаво узнати, що у грудні 1918 року гімназисти старших класів школи ім. Грінченка в Харкові і студенти «пішли до Болбочана», а «з ними пішов і майбутній поет Михайло Йогансен, але за кілька днів вернувся».     

               

        14 грудня 1918 р. голова Директорії УНР Володимир Винниченко наполягав: російські більшовики є союзниками українців, і настійно рекомендував полковнику домовлятися з «червоними» про спільні дії. А зі штабу Петлюри надходили абсурдні розпорядження, наприклад, «аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку», на що Болбочан наказав не звертати уваги на «революційних маніяків».        

           Після 16 січня 1919 року, коли Директорія офіційно оголосила війну Росії, Болбочана призначають керівником Лівобережного фронту: разом це 30 тисяч багнетів Запорізького корпусу, частина підрозділів корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та інших частин. Проте цього вже було вкрай мало, аби спинити наступ ворога. Адже на середину січня 1919 р. у полках Запорізького корпусу залишалося від 200 до 400 багнетів.  Спостерігаючи за вкрай виснаженим, голодним, роздягнутим і небоєздатним військом, аби відновити боєздатність підрозділів, Болбочан ухвалює рішення відступити з Полтави до Кременчука, що стало підставою для «кабінетних політиків» звинуватити його у зраді. У полковнику Петлюра вбачав свого конкурента, тому його ліквідація була питанням вирішеним. Захисник України Петро Болбочан, уособлення дисципліни і порядку, постав в очах соціал-демократів та есерів, як і колись Міхновський та Скоропадський, реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбочана навіть звинувачували в тому, що він цілує ручки дамам.

            22 січня 1919 р. полковника усунули від командування Запорізьким корпусом. Із цією метою о 5-й ранку отаман Омелян Волох (1886-1937), якому Головний отаман Симон Петлюра довіряв в усьому, а той відкрито претендував на посаду Петра Болбочана, несподівано зняв свій 3-й Гайдамацький полк просто з лінії фронту та ешелоном терміново прибув до Кременчука у розташування штабу Запорізького корпусу. Мета була одна - заарештувати полководця і за першої-ліпшої нагоди — розстріляти.

        

Отаман Омелян Волох

        Згадуваний отаман Омелян Волох в подальшому здав ворогу Проскурів, вбив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова та повстанського отамана Юхима Божка, ігнорував накази Головного отамана Симона Петлюри, вкрав вагон з державною скарбницею і перекинувся до більшовиків (до речі, його підлеглим на той час був майбутній письменник Петро Панч).

         Ще один цікавий момент для наших читачів. Наш майбутній славетний поет Володимир Сосюра був одним із довірених людей, якому доводилося неодноразово виконувати «спецзавдання», що надходили безпосередньо від Волоха чи Петлюри.  Він був у складі дванадцяти найвірніших гайдамаків, що прибули заарештовувати Болбочана  з таємним наказом від Волоха провести ліквідацію Болбочана по дорозі. Однак на допомогу полковнику кинулись вірні йому вояки і на станції ледь не сталася збройна сутичка. Врешті-решт Болбочан погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили були урівноважені і ліквідацію провести не вдалося. 

 

         Полковника утримували в №21 готелю «Континенталь» - на теперішній вул. Архітектора Городецького. Сусідній, 22-й, займав головний отаман. Та він жодного разу не поспілкувався з колишнім соратником за весь час його ув’язнення. «Занадто буржуазний, бо пересувався особистим вагоном-салоном», — так пояснив Петлюра причини арешту одному з болбочанівських сотників. Більш відвертий був міністр військових справ УНР Олександр Греков: «Болбочан став комусь на дорозі». Через свою відставку 26 січня 1919 року в Києві Болбочан оприлюднив лист, у якому зазначив: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ підіймається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч більшовизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

        

        За кілька місяців Болбочана звинуватили у невиконанні наказу, участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу та незаконному захопленні командування корпусом. Був закатований до божевілля. 12 червня 1919 року відбувся військово-польовий суд, який засудив полковника до розстрілу. А після вбивства з подання Петлюри від 5 липня 1919 року продовжили слідство у справі спроби військового перевороту. До слова, історики – сучасники Болбочана писали: Я. Кривицький, секретар державної слідчої комісії, згадував, що пів чоти стрільців з охорони двічі відмовлялися розстрілювати полковника – і «тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ марксист) добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому – вхопив агонізуючого за комір і поволік до ями». Останні слова його були, коли він, ударений прикладом, упав на коліна: «Донечко моя, рятуй мене!».

         «У цій ямі було закопане не лише тортуроване тіло славного полководця, там був закопаний успіх української революції»,- згадував його ад’ютант Микола Письменний.

        

         На момент виконання вироку талановитому полководцеві було лише 35 років.

        Процитуємо спогади Євгена Коновальця «Причинки до історії української революції»: «Я стояв на становищі, що нова історія з отаманом Болбочаном є внутрішньою справою запорізького корпусу, а ніяким державним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реагування... Засідання Ради Міністрів було бурхливе; особливо хвилювався Б. Мартос. Рада Міністрів видала наказ головному командуванню про негайне складення надзвичайного військового суду, який відбувся перед ранком найближчого дня та котрий до полудня виніс присуд смерті отаманові Болбочанові. Треба було затвердження присуду від заказного отамана Осецького, але той не хотів брати на себе такої відповідальності й переслав справу вище — на рішення Директорії. Таким робом справа затяглася; і саме тільки завдяки тому я застав отамана Болбочана ще в живих. 

        Я пішов негайно до прем'єра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі отамана Болбочана... Після деякого часу я довідався, що його все ж таки розстріляли. 

        Отамана Петра Болбочана зробили героєм, про нього пишуть як про «справжнього українського лицаря». Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв записано якнайбільше імен. А все ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянні з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу... 

        Діяльності Б. Мартоса взагалі треба б посвятити багато уваги. Я вважаю, що його роль в українській революції належить до найсумніших її сторінок. Я вважаю Б. Мартоса головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році та винуватцем переходу галичан до Денікіна, не кажучи вже його «фінансову політику» в краю і за кордоном».

 

Пам’ятник полковнику армії Української Народної Республіки Петру Болбочану (1883–1919) у день відкриття. Київ, 4 жовтня 2020 року

            На жаль, напис «визволитель Криму» є, все ж таки, перебільшенням. А ми мусимо зробити для себе належні висновки з уроків минулого, з діяльності тодішніх нефахових політиків, а часом і відверто недолугих політиканів, котрі надто вже любили себе на чолі України, а не Україну саму по собі. 

            Як і 100 років тому, Україна воює з Росією, але вже путінською. Історія повторюється. Славімо героїзм і подвиги таких людей, як Петро Болбочан, героїв Небесної Сотні, усіх загиблих у цій війні і усіх війнах за самостійність України. Всі вони не пожаліли свого життя для нашого майбутнього. Пам'ятаймо про це! 

 До дня бібліотек, який ми щорічно відзначаємо 30 вересня, в бібліотеці імені Петра Йосиповича Панча відбудеться концерт вихованців Дитячої музичної школи № 10. Запрошуємо вас, шановні читачі, відвідати наш святковий захід. 

"Відродження духовності мовою кіно"

 «З книжкової сторінки на великий екран».До дня українського кіно книжкова виставка.

Щорічно у другу суботу вересня відзначається День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії,а також його відданих поціновувачів.Письменники пишуть книги,сценаристи перетворюють їх у фільми,а режисери фільми знімають.Книга є першоджерелом для створення екранізації.

За тим, яким є українське кіно, можна говорити про Україну. Такою вона була, є і буде. Є Україна – є українське кіно, за ним також нас знають у світі, а наші читачі читають книжки українських письменників.

У пам’яті багатьох поколінь назавжди залишаться імена Олександра Довженка й Івана Кавалерідзе, Марка Донського, Сергія Параджанова, Леоніда Бикова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука,Богдана Ступки та багатьох їхніх талановитих творчих послідовників. Тож нам є чим пишатись.

У роки незалежності українська кіноіндустрія істотно занепала, вітчизняний кінопродукт замінили зарубіжним. Та в останні декілька років кіноіндустрія в Україні стрімко розвивається.

На виставці  представлені книги, які розкривають історію створення вітчизняного кіно, а також книги, за якими талановиті режисери зняли свої геніальні фільми.

«Кияни проти Московії. Серпень 1991 року»

 «У великій світовій драмі наших днів ми маємо вибір: або бути творцями, або жертвами історії»

                              Євген Коновалець

            Бібліотека ім. Петра Панча пропонує історичну довідку «Кияни проти Московії.  Серпень 1991 року», присвячену першим після проголошення Акту незалежності України територіальним претензіям Московії до України.

            На акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.  Російська Федерація відповіла провокативною заявою прес-секретаря Б.Єльцина П.Вощанова від 26 серпня 1991 р., що Російська Федерація не ставить під сумнів право кожного народу на самовизначення, але «залишає за собою право порушувати питання про перегляд кордонів» перед республіками, які проголосили незалежність. Нагадуємо нашим читачам і відвідувачам, що ще раніше під час зустрічі з президентом США Дж. Бушем, яка відбулась 30 липня 1991 р. після відмови України підписати розроблений в Ново-Огарьово Союзний договір, президент Росії Б. Єльцин висловив побоювання, що рух України до незалежності зруйнує Союз.

            27 серпня 1991 р. відбулась прес-конференція Голови Верховної Ради України Л. Кравчука, в якій він наголосив на небезпеці територіальних претензій і повідомив, що Б. Єльцин пообіцяв йому «дати роз’яснення щодо заяви прес-секретаря», однак, офіційно і публічно Президент Росії не спростував заяву свого прес-секретаря.

        До Київа в кінці робочого дня 28 серпня 1991 р. без запрошення, як переможець, котрий має право диктувати свої умови, прибула російська делегація на чолі з віце-президентом Росії Олександром Руцьким, і делегація Верховної Ради СРСР, представлена Ю.Рижовим, С.Рябченком, А.Собчаком та Ю. Щербаком.  В аеропорту Бориспіль делегацію не зустрічали ні Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук, ні його заступники.

           

            На площі біля Верховної Ради України незваних візитерів зустріли десятки тисяч киян, які таким чином вирішили підтримати своїх. Мітинг вів Юрій Мурашов, член-засновник Українського комітету «Гельсінкі-90», член УГС, секретар Київської крайової організації Української республіканської партії, у майбутньому заступник Степана Хмари в Українській консервативній республіканській партії і голова Київської крайової організації УКРП.

            Дуже цікаво було спостерігати реакцію членів делегації Росії, коли вони проходили біля величезної кількості людей на площі! Люди поводилися дружньо, але водночас підкреслювали, що це територія незалежної держави. Особисто розумів, що Руцькой, кремезний невисокий чоловік, боїться нас!

           І як потім стало відомо, його войовничість, яку він демонстрував у літаку, помітно підупала, і зрештою переговори у залі засідань Президії Верховної Ради України відбувалися не за «російським сценарієм» і, як було сказано в офіційному повідомленні про них, «пройшли в дружній, діловій обстановці».

             Українську делегацію очолив Голова Верховної Ради Л. Кравчук, між обома делегаціями розпочались переговори, вони тривали до ранніх годин наступного дня і завершились погодженням Комюніке, яке підписали Л. Кравчук і О. Руцькой, і яке фактично являло міжнародну угоду, ніж повідомлення про підсумки переговорів.

            

            Уперше в офіційному міжнародному документі було вжито термін «колишній Союз РСР». У комюніке йшлося про міжнародну співпрацю не заради збереження чи оновлення СРСР, а з метою створення нових міждержавних, а не наддержавних, тимчасових, а не постійних, структур. Усі положення Комюніке повністю узгоджувались із Актом проголошення незалежності України, їх ніяк не було можливо використати для заперечення правомірності Акту проголошення незалежності України.

            Отже, перша спроба відвертого шантажу України Росією на офіційному рівні зазнала цілковитої невдачі. Сам мітинг був надзвичайний, фактично це був вільний мікрофон для всіх охочих майже всю ніч, коментарі, різноманітна інформація на історичні, культурні теми від ведучого Юрія Мурашова, скандування для того, щоб влада не забувала, що вона для людей, а не навпаки.