«Полковник Болбочан - найвизначніший отаман української армії того часу...»

 «Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи...»                                               

Борис Антоненко-Давидович

            До 140-річчя від дня народження Петра Федоровича Болбочана (05.10.1883 - 29.06.1919) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Полковник Болбочан - найвизначніший отаман української армії того часу...»

        

            Насамперед, процитуємо Миколу Жулинського: «Містифікації Україна любить. І радо творить міфи, а лицедійство взагалі у великій моді. Містифікується національна історія, національні герої ідеалізуються, непогрішимість їхніх діянь виступає гарантією непомильності вчинків героїв сучасних… Ми ще не визріли до самокритичного оцінювання свого минулого й сучасного, бо не здійснений ще необхідний реєстр наших історичних набутків і втрат». 

        Петро Болбочан – український військовий діяч, полковник армії УНР, командувач Кримської операції зі звільнення Криму від більшовиків. Народився у сім'ї священика в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії. Освіту здобув у Кишинівській духовній семінарії і Чугуївській юнкерській школі. 

        

            Петро Болбочан, 1905 рік           Петро Болбочан з дружиною Марією                                                              Іванівною та батьками

            Був поборником самостійної та незалежної України, категорично виступав проти союзу з більшовиками та Росією. Конфлікт між людьми типу Болбочана та соціалістичною Центральною Радою проявився вже на Першому українському військовому з'їзді 18 травня 1917 року, який організував натхненник української військової сили Микола Міхновський, проте його своїм соціалістичним виступом повністю нейтралізував Володимир Винниченко.  Саме тоді схрестилися дві протилежні концепції розвитку держави: націоналістична й соціалістична, самостійницька й залежна. Через кров, терор і почасти несвідомість маси перемогла остання концепція, промовисто впакована у Винниченкові слова: «Не своєї армії нам соціалістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій... Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».

        Болбочан категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Він вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні Першого Українського козачого полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії (інформаційний листок ЦРБ ім. М.О.Некрасова представлений у нашій експозиції). Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український республіканський полк та став його командиром.         

        На початку грудня 1917 року Перший Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.         

        У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Без офіційного дозволу сформував новий військовий підрозділ - Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь Болбочана реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь, надалі – у полк.         

        2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі частини. 

        

        Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних утрат особового складу. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила Джанкой - першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой - Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Теодосію (нині - Феодосію).

         

Під час походу на Крим 2-й Запорізький полк зустрівся з Українськими січовими стрільцями. Полковник Петро Болбочан у центрі. Передмістя Олександрівська (нині – Запоріжжя), квітень 1918 р.

Що вважали наші предки землями УНР!

Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив           М.Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», орґану Українського Нар. Союза в Америці». 

Генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Натієв та Петро Болбочан (праворуч), весна 1918 р.

       У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом кількох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками. 

        Цікаво, що тоді Володимир Винниченко  зовсім не так, як у своїй праці «Відродження нації», оцінював діяльність Петра Болбочана:

    «Полковнику 2 Запоріжського полку Болбачану. Національний союз схиляє чоло перед пам'ятю славних лицарів козаків, які віддали своє життя, боронячи рідний край від віковічного насильника. Слава їм на віки віків. Ви ж, живі, хоробрі оборонці долі і волі України, стійте скалою, розбиваючи дужими грудьми ворожі напади: перемога вже майорить. Голова союзу Винниченко. 16 жовтня 1918 року».

          Більшовики оголосили величезну за мірками того часу нагороду за голову Петра Болбочана - 50 тис. золотих рублів, а московська преса з острахом згадувала «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана».

        

        Погодившись на повстання проти гетьмана, Болбочан категорично відмовився співпрацювати з московськими більшовиками – це і поклало фактичний початок його конфлікту з представниками панівних лівих течій в українській політиці. Натомість Винниченко нелегально зустрічався з представниками московської більшовицької влади і домовлявся, що в обмін на підтримку більшовиками антигетьманського повстання в Україні легалізують діяльність комуністичної партії та запровадять робітничо-селянську владу. Ленінські емісари, прагнучи зміни влади в Україні, навіть пообіцяли майбутньому голові Директорії Винниченку своє невтручання в українські справи.  

       Отож, коли Запорізький корпус Болбочана знемагав у нерівних боях проти регулярних частин російської Червоної армії, яка розпочала вторгнення в Україну, із Києва переконували, що це всього-на-всього банди місцевих більшовиків, бо Росія твердо гарантувала свій нейтралітет.

Замість вкрай потрібних підкріплень на фронт відправляли чергових «революційних маніяків», як називав їх Болбочан, які вимагали «під тризуби на формі начепити червону стрічку» та не перешкоджати «демократичним процесам» — фактичній деморалізації військ і населення більшовицькими агітаторами. 

        Жорстке наведення дисципліни у військах та загонах місцевих отаманів і отаманчиків, більшість з яких Болбочан вважав «хатніми ворогами», породили підозри у Петлюри, що в нього є конкурент, який може претендувати на владу. Тим паче, що Болбочан не лише сміливо критикував недолугі вказівки вищих штабів, які змушений був виконувати, а й доводив Головному отаману згубність політики на впертий пошук компромісу із російськими більшовиками та неприйняття ним цілком можливого союзу з іншими антибільшовицькими силами. Не дивно, що «ліві» члени Директорії вважали Болбочана «реакціонером».

        

        Для наших читачів і відвідувачів буде цікаво узнати, що у грудні 1918 року гімназисти старших класів школи ім. Грінченка в Харкові і студенти «пішли до Болбочана», а «з ними пішов і майбутній поет Михайло Йогансен, але за кілька днів вернувся».     

               

        14 грудня 1918 р. голова Директорії УНР Володимир Винниченко наполягав: російські більшовики є союзниками українців, і настійно рекомендував полковнику домовлятися з «червоними» про спільні дії. А зі штабу Петлюри надходили абсурдні розпорядження, наприклад, «аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку», на що Болбочан наказав не звертати уваги на «революційних маніяків».        

           Після 16 січня 1919 року, коли Директорія офіційно оголосила війну Росії, Болбочана призначають керівником Лівобережного фронту: разом це 30 тисяч багнетів Запорізького корпусу, частина підрозділів корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та інших частин. Проте цього вже було вкрай мало, аби спинити наступ ворога. Адже на середину січня 1919 р. у полках Запорізького корпусу залишалося від 200 до 400 багнетів.  Спостерігаючи за вкрай виснаженим, голодним, роздягнутим і небоєздатним військом, аби відновити боєздатність підрозділів, Болбочан ухвалює рішення відступити з Полтави до Кременчука, що стало підставою для «кабінетних політиків» звинуватити його у зраді. У полковнику Петлюра вбачав свого конкурента, тому його ліквідація була питанням вирішеним. Захисник України Петро Болбочан, уособлення дисципліни і порядку, постав в очах соціал-демократів та есерів, як і колись Міхновський та Скоропадський, реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбочана навіть звинувачували в тому, що він цілує ручки дамам.

            22 січня 1919 р. полковника усунули від командування Запорізьким корпусом. Із цією метою о 5-й ранку отаман Омелян Волох (1886-1937), якому Головний отаман Симон Петлюра довіряв в усьому, а той відкрито претендував на посаду Петра Болбочана, несподівано зняв свій 3-й Гайдамацький полк просто з лінії фронту та ешелоном терміново прибув до Кременчука у розташування штабу Запорізького корпусу. Мета була одна - заарештувати полководця і за першої-ліпшої нагоди — розстріляти.

        

Отаман Омелян Волох

        Згадуваний отаман Омелян Волох в подальшому здав ворогу Проскурів, вбив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова та повстанського отамана Юхима Божка, ігнорував накази Головного отамана Симона Петлюри, вкрав вагон з державною скарбницею і перекинувся до більшовиків (до речі, його підлеглим на той час був майбутній письменник Петро Панч).

         Ще один цікавий момент для наших читачів. Наш майбутній славетний поет Володимир Сосюра був одним із довірених людей, якому доводилося неодноразово виконувати «спецзавдання», що надходили безпосередньо від Волоха чи Петлюри.  Він був у складі дванадцяти найвірніших гайдамаків, що прибули заарештовувати Болбочана  з таємним наказом від Волоха провести ліквідацію Болбочана по дорозі. Однак на допомогу полковнику кинулись вірні йому вояки і на станції ледь не сталася збройна сутичка. Врешті-решт Болбочан погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили були урівноважені і ліквідацію провести не вдалося. 

 

         Полковника утримували в №21 готелю «Континенталь» - на теперішній вул. Архітектора Городецького. Сусідній, 22-й, займав головний отаман. Та він жодного разу не поспілкувався з колишнім соратником за весь час його ув’язнення. «Занадто буржуазний, бо пересувався особистим вагоном-салоном», — так пояснив Петлюра причини арешту одному з болбочанівських сотників. Більш відвертий був міністр військових справ УНР Олександр Греков: «Болбочан став комусь на дорозі». Через свою відставку 26 січня 1919 року в Києві Болбочан оприлюднив лист, у якому зазначив: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ підіймається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч більшовизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

        

        За кілька місяців Болбочана звинуватили у невиконанні наказу, участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу та незаконному захопленні командування корпусом. Був закатований до божевілля. 12 червня 1919 року відбувся військово-польовий суд, який засудив полковника до розстрілу. А після вбивства з подання Петлюри від 5 липня 1919 року продовжили слідство у справі спроби військового перевороту. До слова, історики – сучасники Болбочана писали: Я. Кривицький, секретар державної слідчої комісії, згадував, що пів чоти стрільців з охорони двічі відмовлялися розстрілювати полковника – і «тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ марксист) добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому – вхопив агонізуючого за комір і поволік до ями». Останні слова його були, коли він, ударений прикладом, упав на коліна: «Донечко моя, рятуй мене!».

         «У цій ямі було закопане не лише тортуроване тіло славного полководця, там був закопаний успіх української революції»,- згадував його ад’ютант Микола Письменний.

        

         На момент виконання вироку талановитому полководцеві було лише 35 років.

        Процитуємо спогади Євгена Коновальця «Причинки до історії української революції»: «Я стояв на становищі, що нова історія з отаманом Болбочаном є внутрішньою справою запорізького корпусу, а ніяким державним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реагування... Засідання Ради Міністрів було бурхливе; особливо хвилювався Б. Мартос. Рада Міністрів видала наказ головному командуванню про негайне складення надзвичайного військового суду, який відбувся перед ранком найближчого дня та котрий до полудня виніс присуд смерті отаманові Болбочанові. Треба було затвердження присуду від заказного отамана Осецького, але той не хотів брати на себе такої відповідальності й переслав справу вище — на рішення Директорії. Таким робом справа затяглася; і саме тільки завдяки тому я застав отамана Болбочана ще в живих. 

        Я пішов негайно до прем'єра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі отамана Болбочана... Після деякого часу я довідався, що його все ж таки розстріляли. 

        Отамана Петра Болбочана зробили героєм, про нього пишуть як про «справжнього українського лицаря». Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв записано якнайбільше імен. А все ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянні з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу... 

        Діяльності Б. Мартоса взагалі треба б посвятити багато уваги. Я вважаю, що його роль в українській революції належить до найсумніших її сторінок. Я вважаю Б. Мартоса головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році та винуватцем переходу галичан до Денікіна, не кажучи вже його «фінансову політику» в краю і за кордоном».

 

Пам’ятник полковнику армії Української Народної Республіки Петру Болбочану (1883–1919) у день відкриття. Київ, 4 жовтня 2020 року

            На жаль, напис «визволитель Криму» є, все ж таки, перебільшенням. А ми мусимо зробити для себе належні висновки з уроків минулого, з діяльності тодішніх нефахових політиків, а часом і відверто недолугих політиканів, котрі надто вже любили себе на чолі України, а не Україну саму по собі. 

            Як і 100 років тому, Україна воює з Росією, але вже путінською. Історія повторюється. Славімо героїзм і подвиги таких людей, як Петро Болбочан, героїв Небесної Сотні, усіх загиблих у цій війні і усіх війнах за самостійність України. Всі вони не пожаліли свого життя для нашого майбутнього. Пам'ятаймо про це!