До 140-річчя від дня народження Петра Федоровича Болбочана (05.10.1883 - 29.06.1919) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Полковник Болбочан - найвизначніший отаман української армії того часу...»
Насамперед, процитуємо Миколу Жулинського: «Містифікації Україна любить. І радо творить міфи, а лицедійство взагалі у
великій моді. Містифікується національна історія, національні герої ідеалізуються,
непогрішимість їхніх діянь виступає гарантією непомильності вчинків героїв
сучасних… Ми ще не визріли до самокритичного оцінювання свого минулого й
сучасного, бо не здійснений ще необхідний реєстр наших історичних набутків і
втрат».
Петро Болбочан – український військовий діяч, полковник армії УНР, командувач Кримської операції зі звільнення Криму від більшовиків. Народився у сім'ї священика в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії. Освіту здобув у Кишинівській духовній семінарії і Чугуївській юнкерській школі.
Петро Болбочан, 1905 рік Петро Болбочан з дружиною Марією Іванівною та батьками
Був поборником самостійної та незалежної України, категорично виступав проти союзу з більшовиками та Росією. Конфлікт між людьми типу Болбочана та соціалістичною Центральною Радою проявився вже на Першому українському військовому з'їзді 18 травня 1917 року, який організував натхненник української військової сили Микола Міхновський, проте його своїм соціалістичним виступом повністю нейтралізував Володимир Винниченко. Саме тоді схрестилися дві протилежні концепції розвитку держави: націоналістична й соціалістична, самостійницька й залежна. Через кров, терор і почасти несвідомість маси перемогла остання концепція, промовисто впакована у Винниченкові слова: «Не своєї армії нам соціалістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій... Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».
Болбочан категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Він вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні Першого Українського козачого полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії (інформаційний листок ЦРБ ім. М.О.Некрасова представлений у нашій експозиції). Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український республіканський полк та став його командиром.
На початку грудня 1917 року Перший Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.
У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Без офіційного дозволу сформував новий військовий підрозділ - Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь Болбочана реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь, надалі – у полк.
2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі частини.
Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних утрат особового складу. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила Джанкой - першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой - Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Теодосію (нині - Феодосію).
Під час походу на Крим 2-й Запорізький полк зустрівся з Українськими січовими стрільцями. Полковник Петро Болбочан у центрі. Передмістя Олександрівська (нині – Запоріжжя), квітень 1918 р.
Що вважали наші предки землями УНР!
Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М.Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», орґану Українського Нар. Союза в Америці».
Генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Натієв та Петро Болбочан (праворуч), весна 1918 р.
У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом кількох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.
Цікаво, що тоді Володимир Винниченко зовсім не так, як у своїй праці «Відродження нації», оцінював діяльність Петра Болбочана:
«Полковнику 2 Запоріжського полку Болбачану. Національний союз схиляє чоло перед пам'ятю славних лицарів козаків, які віддали своє життя, боронячи рідний край від віковічного насильника. Слава їм на віки віків. Ви ж, живі, хоробрі оборонці долі і волі України, стійте скалою, розбиваючи дужими грудьми ворожі напади: перемога вже майорить. Голова союзу Винниченко. 16 жовтня 1918 року».
Більшовики оголосили величезну за мірками того часу нагороду за голову Петра Болбочана - 50 тис. золотих рублів, а московська преса з острахом згадувала «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана».
Погодившись на повстання проти гетьмана, Болбочан
категорично відмовився співпрацювати з московськими більшовиками – це і поклало
фактичний початок його конфлікту з представниками панівних лівих течій в
українській політиці. Натомість Винниченко нелегально зустрічався
з представниками московської більшовицької влади і домовлявся, що в обмін на
підтримку більшовиками антигетьманського повстання в Україні легалізують
діяльність комуністичної партії та запровадять робітничо-селянську владу. Ленінські
емісари, прагнучи зміни влади в Україні, навіть пообіцяли майбутньому голові
Директорії Винниченку своє невтручання в українські справи.
Отож, коли
Запорізький корпус Болбочана знемагав у нерівних боях проти регулярних частин
російської Червоної армії, яка розпочала вторгнення в Україну, із Києва
переконували, що це всього-на-всього банди місцевих більшовиків, бо Росія
твердо гарантувала свій нейтралітет.
Замість
вкрай потрібних підкріплень на фронт відправляли чергових «революційних
маніяків», як називав їх Болбочан, які вимагали «під тризуби на формі начепити
червону стрічку» та не перешкоджати «демократичним процесам» — фактичній
деморалізації військ і населення більшовицькими
агітаторами.
Жорстке
наведення дисципліни у військах та загонах місцевих отаманів і отаманчиків,
більшість з яких Болбочан вважав «хатніми ворогами», породили підозри у
Петлюри, що в нього є конкурент, який може претендувати на владу. Тим паче, що Болбочан не лише сміливо критикував недолугі вказівки вищих штабів,
які змушений був виконувати, а й доводив Головному отаману згубність політики
на впертий пошук компромісу із російськими більшовиками та неприйняття ним
цілком можливого союзу з іншими антибільшовицькими силами. Не дивно, що «ліві» члени Директорії вважали Болбочана «реакціонером».
Для наших читачів і відвідувачів буде цікаво узнати, що у грудні 1918 року гімназисти старших класів школи ім. Грінченка в Харкові і студенти «пішли до Болбочана», а «з ними пішов і майбутній поет Михайло Йогансен, але за кілька днів вернувся».
Немає коментарів:
Дописати коментар