Від книги - до мети (До Всесвітнього дня бібліотек)

Щорічно 30 вересня ми відзначаємо День бібліотек, впроваджений указом Президента України Леоніда Кучми від 14 травня 1998 року.

Бібліотека – це місце, де зберігають накопичені століттями знання. Важко переоцінити значення книг у розвитку особистості. Те, що ми інтелектуально споживаємо, зрештою, робить нас тими, ким ми є. Тому якщо мета -  стати освіченою людиною, приносити користь країні, в якій ти живеш, бути патріотом, виростити достойних нащадків, - до вибору книги маємо підходити відповідально. Читати класику, перш за все свою, пізнавати світові надбання. 

Неважко помітити, що визначні постаті, з яких ми маємо брати приклад (принаймні, хоч трохи, бо це велетні духу), були високоосвіченими людьми, дуже багато читали, володіли кількома мовами, плекаючи й розвиваючи водночас українську.

Наприклад, провідник ОУН Степан Бандера знав шість мов, напам’ять цитував Святе Письмо, вислови філософів, вірші українських поетів, читав в оригіналі зарубіжну літературу. Але його улюбленими письменниками були Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка. Ще будучи гімназистом, прочитав працю Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Сам ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський зростав у сім’ї, де мати щовечора влаштовувала сімейні читання творів Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуя-Левицького. Леся Українка навчилася читати в 4 роки, в 11 переклала «Овідія», а любов до книги пронесла через усе своє життя. Ще в дитинстві разом із братом створили власну бібліотеку, навіть склали каталог. Дуже любила поезії Тараса Шевченка, високо цінувала творчість сучасників – Ольги Кобилянської, Івана Франка. Вона знала десять мов, перекладала українською твори Гейне, поезії Давнього Єгипту, Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона. Іван Франко мав феноменальні здібності, знав напам’ять всього «Кобзаря». У нього була величезна бібліотека, яка налічувала понад 500 томів. Володів 14-ма мовами, дуже багато перекладав. 

Взагалі, важливість книжок, які формують національну свідомість, виховують любов до рідної мови, дуже добре розуміють росіяни, бо недаремно, окуповуючи нашу територію, перше, що вони вчиняють, - це викидають з бібліотек і спалюють українські підручники й книжки українською мовою, а натомість завозять свої.

Тому наше завдання – наполегливо й послідовно впроваджувати грамотну політику щодо української мови та історії, щоб у нас зростало свідоме україноцентричне покоління освічених людей.

Ну а ми щиро вітаємо працівників бібліотечної сфери, а також наших любих читачів, зі святом! Зичимо всім міцного здоров'я, наснаги на шляху побудови справжньої Української держави. 

Бібліотека ім. П. Й. Панча до Дня бібліотек підготувала книжкову виставку, де ви зможете знайти цікаві факти з історії України та з життя згаданих вище видатних українських письменників.  

Туризм: історія в пам'ятках (До Всесвітнього дня туризму)

 

Щороку 27 вересня  в Україні та світі відзначають День туризму. Дату цю було обрано невипадково, бо саме в цей день у 1970 році було прийнято Статут Всесвітньої туристичної організації.

Звісно, багато хто може сказати, що свято це недоречне в той час, коли, за оцінками ООН, 6,5 мільйонів українців через повномасштабне вторгнення росії в Україну стали біженцями, а 5 мільйонів – внутрішньо переміщеними особами.

Але попри все життя триває, а подорожі здатні позбавляти нас стресу й тривоги. До того ж не будемо забувати про значення туристичної галузі в економічному розвитку будь-якої країни, а надто країни, виснаженої війною.

Україна надзвичайно багата на цікаві, а подекуди й унікальні місця й міста, які зберігають історичну пам’ять тисячоліть. Це і наша з вами столиця, колиска Руси – чарівний Київ, і культурний центр країни Львів, і Чернівці, де можна побачити знаменитий університет, а колись - резиденцію митрополитів Буковини, і Кам’янець-Подільський, де зберегли й реставрували знамениту фортецю XIII століття, і музей просто неба неподалік від столиці «Київська Русь», і дендропарк «Софіївка» в Умані, і столиця гетьманщини Батурин на Чернігівщині, яка є нагадуванням про страшну різанину, що вчинили росіяни у 18 столітті, вдершись до міста, яке героїчно оборонялося, за допомогою зрадника серед полкової старшини. Безумовно, це і наша Південна Пальміра Одеса, яку зараз нещадно обстрілює ворог. Серед перлин природи це, безперечно, наші Карпати.  На кордоні Вінницької та Черкаської областей розкинувся скельний Буцький каньйон. На північному заході України в нас є Шацькі озера, яких понад 30, там же знаходиться й найбільше озеро в країні «Світязь», це і славнозвісний острів «Хортиця» в Запоріжжі.

На жаль, через окупацію частини нашої території ми не маємо змоги зараз побувати в Криму, на  Кінбурнській косі на півдні країни, степовому заповіднику «Асканія-Нова» неподалік від Каховки, острові Джарилгач на Херсонщині. Що вже казати про справжній екоцид, який вчинили росіяни, затопивши Каховську ГЕС. Ще до російського вторгнення, яке триває з 2014 року, більшість українців сприймали Донеччину як суто промисловий регіон. Поза тим цей край  має безліч туристичних цікавинок і місць для відпочинку. Це тепле й лагідне Азовське море, Блакитні озера в Щурово, Рапне озеро в Слов’янську, національний парк «Меотида», білокузьминівські крейдяні скелі, яким 90 мільйонів років, заповідник «Кам’яні могили», ландшафтний парк «Клебан-бик», соляні шахти Соледару.

Ми віримо, що всі українські території будуть деокуповані, а наше завдання – самим дожити до Перемоги, зберегти дітей, відбудувати країну й побачити, як сконає російська імперія.

Бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку, на якій репрезентовано ілюстровані видання, що ознайомлять вас із найбільш цікавими місцями та пам’ятками з різних куточків нашої з вами рідної країни.

«Полковник Болбочан - найвизначніший отаман української армії того часу...»

 «Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи...»                                               

Борис Антоненко-Давидович

            До 140-річчя від дня народження Петра Федоровича Болбочана (05.10.1883 - 29.06.1919) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Полковник Болбочан - найвизначніший отаман української армії того часу...»

        

            Насамперед, процитуємо Миколу Жулинського: «Містифікації Україна любить. І радо творить міфи, а лицедійство взагалі у великій моді. Містифікується національна історія, національні герої ідеалізуються, непогрішимість їхніх діянь виступає гарантією непомильності вчинків героїв сучасних… Ми ще не визріли до самокритичного оцінювання свого минулого й сучасного, бо не здійснений ще необхідний реєстр наших історичних набутків і втрат». 

        Петро Болбочан – український військовий діяч, полковник армії УНР, командувач Кримської операції зі звільнення Криму від більшовиків. Народився у сім'ї священика в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії. Освіту здобув у Кишинівській духовній семінарії і Чугуївській юнкерській школі. 

        

            Петро Болбочан, 1905 рік           Петро Болбочан з дружиною Марією                                                              Іванівною та батьками

            Був поборником самостійної та незалежної України, категорично виступав проти союзу з більшовиками та Росією. Конфлікт між людьми типу Болбочана та соціалістичною Центральною Радою проявився вже на Першому українському військовому з'їзді 18 травня 1917 року, який організував натхненник української військової сили Микола Міхновський, проте його своїм соціалістичним виступом повністю нейтралізував Володимир Винниченко.  Саме тоді схрестилися дві протилежні концепції розвитку держави: націоналістична й соціалістична, самостійницька й залежна. Через кров, терор і почасти несвідомість маси перемогла остання концепція, промовисто впакована у Винниченкові слова: «Не своєї армії нам соціалістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій... Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».

        Болбочан категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Він вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні Першого Українського козачого полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії (інформаційний листок ЦРБ ім. М.О.Некрасова представлений у нашій експозиції). Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український республіканський полк та став його командиром.         

        На початку грудня 1917 року Перший Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.         

        У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Без офіційного дозволу сформував новий військовий підрозділ - Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь Болбочана реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь, надалі – у полк.         

        2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі частини. 

        

        Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Запорізьку дивізію від значних утрат особового складу. Увечері 22 квітня 1918 року Кримська група з боєм захопила Джанкой - першу вузлову станцію в Криму, що дало їй можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой - Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірська гарматна дивізія) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Теодосію (нині - Феодосію).

         

Під час походу на Крим 2-й Запорізький полк зустрівся з Українськими січовими стрільцями. Полковник Петро Болбочан у центрі. Передмістя Олександрівська (нині – Запоріжжя), квітень 1918 р.

Що вважали наші предки землями УНР!

Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив           М.Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», орґану Українського Нар. Союза в Америці». 

Генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Натієв та Петро Болбочан (праворуч), весна 1918 р.

       У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов'янська. Протягом кількох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками. 

        Цікаво, що тоді Володимир Винниченко  зовсім не так, як у своїй праці «Відродження нації», оцінював діяльність Петра Болбочана:

    «Полковнику 2 Запоріжського полку Болбачану. Національний союз схиляє чоло перед пам'ятю славних лицарів козаків, які віддали своє життя, боронячи рідний край від віковічного насильника. Слава їм на віки віків. Ви ж, живі, хоробрі оборонці долі і волі України, стійте скалою, розбиваючи дужими грудьми ворожі напади: перемога вже майорить. Голова союзу Винниченко. 16 жовтня 1918 року».

          Більшовики оголосили величезну за мірками того часу нагороду за голову Петра Болбочана - 50 тис. золотих рублів, а московська преса з острахом згадувала «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана».

        

        Погодившись на повстання проти гетьмана, Болбочан категорично відмовився співпрацювати з московськими більшовиками – це і поклало фактичний початок його конфлікту з представниками панівних лівих течій в українській політиці. Натомість Винниченко нелегально зустрічався з представниками московської більшовицької влади і домовлявся, що в обмін на підтримку більшовиками антигетьманського повстання в Україні легалізують діяльність комуністичної партії та запровадять робітничо-селянську владу. Ленінські емісари, прагнучи зміни влади в Україні, навіть пообіцяли майбутньому голові Директорії Винниченку своє невтручання в українські справи.  

       Отож, коли Запорізький корпус Болбочана знемагав у нерівних боях проти регулярних частин російської Червоної армії, яка розпочала вторгнення в Україну, із Києва переконували, що це всього-на-всього банди місцевих більшовиків, бо Росія твердо гарантувала свій нейтралітет.

Замість вкрай потрібних підкріплень на фронт відправляли чергових «революційних маніяків», як називав їх Болбочан, які вимагали «під тризуби на формі начепити червону стрічку» та не перешкоджати «демократичним процесам» — фактичній деморалізації військ і населення більшовицькими агітаторами. 

        Жорстке наведення дисципліни у військах та загонах місцевих отаманів і отаманчиків, більшість з яких Болбочан вважав «хатніми ворогами», породили підозри у Петлюри, що в нього є конкурент, який може претендувати на владу. Тим паче, що Болбочан не лише сміливо критикував недолугі вказівки вищих штабів, які змушений був виконувати, а й доводив Головному отаману згубність політики на впертий пошук компромісу із російськими більшовиками та неприйняття ним цілком можливого союзу з іншими антибільшовицькими силами. Не дивно, що «ліві» члени Директорії вважали Болбочана «реакціонером».

        

        Для наших читачів і відвідувачів буде цікаво узнати, що у грудні 1918 року гімназисти старших класів школи ім. Грінченка в Харкові і студенти «пішли до Болбочана», а «з ними пішов і майбутній поет Михайло Йогансен, але за кілька днів вернувся».     

               

        14 грудня 1918 р. голова Директорії УНР Володимир Винниченко наполягав: російські більшовики є союзниками українців, і настійно рекомендував полковнику домовлятися з «червоними» про спільні дії. А зі штабу Петлюри надходили абсурдні розпорядження, наприклад, «аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку», на що Болбочан наказав не звертати уваги на «революційних маніяків».        

           Після 16 січня 1919 року, коли Директорія офіційно оголосила війну Росії, Болбочана призначають керівником Лівобережного фронту: разом це 30 тисяч багнетів Запорізького корпусу, частина підрозділів корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та інших частин. Проте цього вже було вкрай мало, аби спинити наступ ворога. Адже на середину січня 1919 р. у полках Запорізького корпусу залишалося від 200 до 400 багнетів.  Спостерігаючи за вкрай виснаженим, голодним, роздягнутим і небоєздатним військом, аби відновити боєздатність підрозділів, Болбочан ухвалює рішення відступити з Полтави до Кременчука, що стало підставою для «кабінетних політиків» звинуватити його у зраді. У полковнику Петлюра вбачав свого конкурента, тому його ліквідація була питанням вирішеним. Захисник України Петро Болбочан, уособлення дисципліни і порядку, постав в очах соціал-демократів та есерів, як і колись Міхновський та Скоропадський, реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбочана навіть звинувачували в тому, що він цілує ручки дамам.

            22 січня 1919 р. полковника усунули від командування Запорізьким корпусом. Із цією метою о 5-й ранку отаман Омелян Волох (1886-1937), якому Головний отаман Симон Петлюра довіряв в усьому, а той відкрито претендував на посаду Петра Болбочана, несподівано зняв свій 3-й Гайдамацький полк просто з лінії фронту та ешелоном терміново прибув до Кременчука у розташування штабу Запорізького корпусу. Мета була одна - заарештувати полководця і за першої-ліпшої нагоди — розстріляти.

        

Отаман Омелян Волох

        Згадуваний отаман Омелян Волох в подальшому здав ворогу Проскурів, вбив командира Гайдамацького полку полковника Юрія Виноградова та повстанського отамана Юхима Божка, ігнорував накази Головного отамана Симона Петлюри, вкрав вагон з державною скарбницею і перекинувся до більшовиків (до речі, його підлеглим на той час був майбутній письменник Петро Панч).

         Ще один цікавий момент для наших читачів. Наш майбутній славетний поет Володимир Сосюра був одним із довірених людей, якому доводилося неодноразово виконувати «спецзавдання», що надходили безпосередньо від Волоха чи Петлюри.  Він був у складі дванадцяти найвірніших гайдамаків, що прибули заарештовувати Болбочана  з таємним наказом від Волоха провести ліквідацію Болбочана по дорозі. Однак на допомогу полковнику кинулись вірні йому вояки і на станції ледь не сталася збройна сутичка. Врешті-решт Болбочан погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили були урівноважені і ліквідацію провести не вдалося. 

 

         Полковника утримували в №21 готелю «Континенталь» - на теперішній вул. Архітектора Городецького. Сусідній, 22-й, займав головний отаман. Та він жодного разу не поспілкувався з колишнім соратником за весь час його ув’язнення. «Занадто буржуазний, бо пересувався особистим вагоном-салоном», — так пояснив Петлюра причини арешту одному з болбочанівських сотників. Більш відвертий був міністр військових справ УНР Олександр Греков: «Болбочан став комусь на дорозі». Через свою відставку 26 січня 1919 року в Києві Болбочан оприлюднив лист, у якому зазначив: «Бідна Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ підіймається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч більшовизмові й більшовикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

        

        За кілька місяців Болбочана звинуватили у невиконанні наказу, участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах воєнного часу та незаконному захопленні командування корпусом. Був закатований до божевілля. 12 червня 1919 року відбувся військово-польовий суд, який засудив полковника до розстрілу. А після вбивства з подання Петлюри від 5 липня 1919 року продовжили слідство у справі спроби військового перевороту. До слова, історики – сучасники Болбочана писали: Я. Кривицький, секретар державної слідчої комісії, згадував, що пів чоти стрільців з охорони двічі відмовлялися розстрілювати полковника – і «тоді розлючений начальник охорони Чеботарьов (соціал-демократ марксист) добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому – вхопив агонізуючого за комір і поволік до ями». Останні слова його були, коли він, ударений прикладом, упав на коліна: «Донечко моя, рятуй мене!».

         «У цій ямі було закопане не лише тортуроване тіло славного полководця, там був закопаний успіх української революції»,- згадував його ад’ютант Микола Письменний.

        

         На момент виконання вироку талановитому полководцеві було лише 35 років.

        Процитуємо спогади Євгена Коновальця «Причинки до історії української революції»: «Я стояв на становищі, що нова історія з отаманом Болбочаном є внутрішньою справою запорізького корпусу, а ніяким державним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реагування... Засідання Ради Міністрів було бурхливе; особливо хвилювався Б. Мартос. Рада Міністрів видала наказ головному командуванню про негайне складення надзвичайного військового суду, який відбувся перед ранком найближчого дня та котрий до полудня виніс присуд смерті отаманові Болбочанові. Треба було затвердження присуду від заказного отамана Осецького, але той не хотів брати на себе такої відповідальності й переслав справу вище — на рішення Директорії. Таким робом справа затяглася; і саме тільки завдяки тому я застав отамана Болбочана ще в живих. 

        Я пішов негайно до прем'єра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі отамана Болбочана... Після деякого часу я довідався, що його все ж таки розстріляли. 

        Отамана Петра Болбочана зробили героєм, про нього пишуть як про «справжнього українського лицаря». Це найбільша слава для кожного народу, коли на таблиці його героїв записано якнайбільше імен. А все ж треба пильнувати, щоби не було їх надто багато в порівнянні з наслідками їхньої геройської праці, в порівнянні зі здобутками цілого народу... 

        Діяльності Б. Мартоса взагалі треба б посвятити багато уваги. Я вважаю, що його роль в українській революції належить до найсумніших її сторінок. Я вважаю Б. Мартоса головним винуватцем катастрофи державного будівництва України в 1919 році та винуватцем переходу галичан до Денікіна, не кажучи вже його «фінансову політику» в краю і за кордоном».

 

Пам’ятник полковнику армії Української Народної Республіки Петру Болбочану (1883–1919) у день відкриття. Київ, 4 жовтня 2020 року

            На жаль, напис «визволитель Криму» є, все ж таки, перебільшенням. А ми мусимо зробити для себе належні висновки з уроків минулого, з діяльності тодішніх нефахових політиків, а часом і відверто недолугих політиканів, котрі надто вже любили себе на чолі України, а не Україну саму по собі. 

            Як і 100 років тому, Україна воює з Росією, але вже путінською. Історія повторюється. Славімо героїзм і подвиги таких людей, як Петро Болбочан, героїв Небесної Сотні, усіх загиблих у цій війні і усіх війнах за самостійність України. Всі вони не пожаліли свого життя для нашого майбутнього. Пам'ятаймо про це! 

 До дня бібліотек, який ми щорічно відзначаємо 30 вересня, в бібліотеці імені Петра Йосиповича Панча відбудеться концерт вихованців Дитячої музичної школи № 10. Запрошуємо вас, шановні читачі, відвідати наш святковий захід. 

"Відродження духовності мовою кіно"

 «З книжкової сторінки на великий екран».До дня українського кіно книжкова виставка.

Щорічно у другу суботу вересня відзначається День українського кіно – професійне свято працівників кінематографії,а також його відданих поціновувачів.Письменники пишуть книги,сценаристи перетворюють їх у фільми,а режисери фільми знімають.Книга є першоджерелом для створення екранізації.

За тим, яким є українське кіно, можна говорити про Україну. Такою вона була, є і буде. Є Україна – є українське кіно, за ним також нас знають у світі, а наші читачі читають книжки українських письменників.

У пам’яті багатьох поколінь назавжди залишаться імена Олександра Довженка й Івана Кавалерідзе, Марка Донського, Сергія Параджанова, Леоніда Бикова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука,Богдана Ступки та багатьох їхніх талановитих творчих послідовників. Тож нам є чим пишатись.

У роки незалежності українська кіноіндустрія істотно занепала, вітчизняний кінопродукт замінили зарубіжним. Та в останні декілька років кіноіндустрія в Україні стрімко розвивається.

На виставці  представлені книги, які розкривають історію створення вітчизняного кіно, а також книги, за якими талановиті режисери зняли свої геніальні фільми.

«Кияни проти Московії. Серпень 1991 року»

 «У великій світовій драмі наших днів ми маємо вибір: або бути творцями, або жертвами історії»

                              Євген Коновалець

            Бібліотека ім. Петра Панча пропонує історичну довідку «Кияни проти Московії.  Серпень 1991 року», присвячену першим після проголошення Акту незалежності України територіальним претензіям Московії до України.

            На акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.  Російська Федерація відповіла провокативною заявою прес-секретаря Б.Єльцина П.Вощанова від 26 серпня 1991 р., що Російська Федерація не ставить під сумнів право кожного народу на самовизначення, але «залишає за собою право порушувати питання про перегляд кордонів» перед республіками, які проголосили незалежність. Нагадуємо нашим читачам і відвідувачам, що ще раніше під час зустрічі з президентом США Дж. Бушем, яка відбулась 30 липня 1991 р. після відмови України підписати розроблений в Ново-Огарьово Союзний договір, президент Росії Б. Єльцин висловив побоювання, що рух України до незалежності зруйнує Союз.

            27 серпня 1991 р. відбулась прес-конференція Голови Верховної Ради України Л. Кравчука, в якій він наголосив на небезпеці територіальних претензій і повідомив, що Б. Єльцин пообіцяв йому «дати роз’яснення щодо заяви прес-секретаря», однак, офіційно і публічно Президент Росії не спростував заяву свого прес-секретаря.

        До Київа в кінці робочого дня 28 серпня 1991 р. без запрошення, як переможець, котрий має право диктувати свої умови, прибула російська делегація на чолі з віце-президентом Росії Олександром Руцьким, і делегація Верховної Ради СРСР, представлена Ю.Рижовим, С.Рябченком, А.Собчаком та Ю. Щербаком.  В аеропорту Бориспіль делегацію не зустрічали ні Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук, ні його заступники.

           

            На площі біля Верховної Ради України незваних візитерів зустріли десятки тисяч киян, які таким чином вирішили підтримати своїх. Мітинг вів Юрій Мурашов, член-засновник Українського комітету «Гельсінкі-90», член УГС, секретар Київської крайової організації Української республіканської партії, у майбутньому заступник Степана Хмари в Українській консервативній республіканській партії і голова Київської крайової організації УКРП.

            Дуже цікаво було спостерігати реакцію членів делегації Росії, коли вони проходили біля величезної кількості людей на площі! Люди поводилися дружньо, але водночас підкреслювали, що це територія незалежної держави. Особисто розумів, що Руцькой, кремезний невисокий чоловік, боїться нас!

           І як потім стало відомо, його войовничість, яку він демонстрував у літаку, помітно підупала, і зрештою переговори у залі засідань Президії Верховної Ради України відбувалися не за «російським сценарієм» і, як було сказано в офіційному повідомленні про них, «пройшли в дружній, діловій обстановці».

             Українську делегацію очолив Голова Верховної Ради Л. Кравчук, між обома делегаціями розпочались переговори, вони тривали до ранніх годин наступного дня і завершились погодженням Комюніке, яке підписали Л. Кравчук і О. Руцькой, і яке фактично являло міжнародну угоду, ніж повідомлення про підсумки переговорів.

            

            Уперше в офіційному міжнародному документі було вжито термін «колишній Союз РСР». У комюніке йшлося про міжнародну співпрацю не заради збереження чи оновлення СРСР, а з метою створення нових міждержавних, а не наддержавних, тимчасових, а не постійних, структур. Усі положення Комюніке повністю узгоджувались із Актом проголошення незалежності України, їх ніяк не було можливо використати для заперечення правомірності Акту проголошення незалежності України.

            Отже, перша спроба відвертого шантажу України Росією на офіційному рівні зазнала цілковитої невдачі. Сам мітинг був надзвичайний, фактично це був вільний мікрофон для всіх охочих майже всю ніч, коментарі, різноманітна інформація на історичні, культурні теми від ведучого Юрія Мурашова, скандування для того, щоб влада не забувала, що вона для людей, а не навпаки.

Кличе вересень до знань

Перше вересня, перший дзвоник і початок нового навчального року - це свято викладачів і вчителів, учнів і студентів, а також батьків. Почуття, які виникають першого вересня, не можна порівняти з будь-якими іншими почуттями з нашого дитинства. День знань завжди відрізнявся яскравістю вражень і переживань, нових сподівань і несподіваних зустрічей. Так було до 2014 року... А потім російські нелюди окупували Крим і вдерлися на Схід нашої країни. Тоді вперше тисячі дітей-переселенців вимушені були покинути рідні домівки, попрощатися з друзями, змінити звичний устрій життя й налагоджувати нове в інших регіонах України. А для багатьох дітей ще тоді перший дзвоник не пролунав і вже ніколи не пролунає. Під час повномасштабної війни росія вбила близько 500 дітей, 1000 отримали поранення, 400 зникли безвісти. Це приблизні цифри, точну кількість не можна встановити через бойові дії та окупацію частини територій. Окрема болюча тема - депортація українських дітей до росії - а це близько 19,5 тисяч. Зараз наші учні й студенти через загрозу обстрілів вимушені переривати заняття й переховуватися в укриттях  або навчатися онлайн, багато діток виїхали, тікаючи від війни, за кордон. Але попри все життя триває. Низький уклін і глибока вдячність вчителям шкіл, викладачам вищих навчальних закладів, які, розуміючи своє велике покликання, не зрадили собі, своїй професії та в надважких умовах продовжують нести варту, бути міцною опорою нашим дітям, вкладаючи в них не просто формальні, сухі знання, а виховуючи справжніх людей, патріотів, закоханих у свою країну. Бо тільки вигравши жорстоку війну за мізки підростаючого покоління, ми матимемо УКРАЇНСЬКЕ майбутнє. Зі святом, рідні! І, звісно, ми завжди й безмежно вдячні нашим воїнам, які ціною власного життя боронять нашу країну, боронять, в першу чергу, заради них - наших дітей, які і є МАЙБУТНЄ.

Бібліотека ім. П. Панча пропонує виставку, присвячену початку нового навчального року. Тут ви знайдете книги з історії педагогіки України, методичні посібники, історію Києво-Могилянської академії, розвідки, присвячені видатним нашим педагогам - Борису Грінченку, Миколі Жулинському.  

"На обелісках пам'яті" (До Дня пам'яті захисників України)

29 серпня Україна вшановує пам'ять захисників України, які віддали своє життя, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої країни. Цей день було затверджено указом Президента України Володимира Зеленського від 23 серпня 2019 року. 

Дату було обрано не випадково. Це нагадування про іловайську трагедію, яка сталася саме в цей день у 2014 році. Тоді, під час виходу сил АТО з оточення під Іловайськом, росіяни підло порушили домовленості й розстріляли з важкого озброєння колони українських військових. За міжнародним гуманітарним правом такі дії кваліфікують як воєнний злочин. Тоді загинули 366 українських воїнів, 429 були поранені, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні. 

Бібліотека ім. П. Панча пропонує вашій увазі книжкову виставку, присвячену цій сумній даті. Ви можете ознайомитися з такими книгами:

1. Роман Зіненко "Війна, якої не було. Хроніка іловайської трагедії" (у 2-х томах). Роман Зіненко - колишній морський піхотинець, доброволець батальйону "Дніпро-1". Він був серед тих, хто в серпні 2014 року опинився в пеклі іловайського котла й вижив. У цій книзі ви знайдете спогади близько сотні бійців і офіцерів - від добровольця до вищого керівництва сектора "Б", учасників тих подій. 

2. Євген Положій "Іловайськ". Це не документальна повість, а роман, побудований на реальних подіях, у якому герої мають справжніх прототипів. "Сувора чоловіча проза у найкращому розумінні цього слова. Хто сумує за Людиною - нехай прочитає цей роман" - так відгукнувся на книгу Положія письменник Василь Шкляр.

3. Євген Магда "Гібридна війна: вижити і перемогти". Тут автор аналізує багато речей, через які наша країна стала жертвою агресії з боку росії, вказує на причини послаблення України, не обмежуючись лише твердженням "в усьому винен путін".

4. Шикарне ілюстроване видання "Війна" / очима ТСН (українською та англійською мовами). Тут ви знайдете 28 історій. Це панорамний погляд репортерів телевізійної служби новин на перебіг воєнних подій на Донбасі  2014 - 2015 рр.   

Запрошуємо вас до перегляду. 

Низький уклін і вічна пам'ять усім героям, полеглим за незалежність України. Слава нації - смерть ворогам!

«Він повернув нам Роксолану»

         До 140-річчя від дня народження Осипа Тадейовича Назарука (31.08.1883 - 31.03.1940) бібліотека ім. Петра Панча пропонує невеличку книжкову виставку «Він повернув нам Роксолану».

Без перебільшення, однією з найяскравіших особистостей у Галичині першої половини ХХ століття був Осип Назарук – публіцист, письменник, громадський діяч і політичний діяч. 

Народився в м. Бучачі  (нині Тернопільська область, Україна) в родині кушніра. Навчався в Бучацькій державній гімназії, де був головою таємного драгоманівського гуртка. За пропаганду соціалізму Осипа відрахували з Бучацької гімназії. Також навчався у Золочівській гімназії. Вивчав право у Львівському університеті. Закінчив юридичний факультет Віденського університету у 1908 році. Доктор права (1912).

Зі студентських років шліфував публіцистичну майстерність. Після початку Першої світової війни - в Українських січових стрільцях (УСС), літописець — один з організаторів Пресової кватири УСС. Від травня 1915 секретарював при Загальній українській раді у Відні та був кореспондентом пресових органів Союзу визволення України: «Вісник Союзу визволення України», «Ukrainische Nachrichten», був уповноваженим для збору матеріалів про Українських січових стрільців.  Один з чільних членів Української радикальної партії, в якій перебував до 1922–1923 рр.

6 листопада 1918 р. зустрічався з гетьманом Павлом Скоропадським як представник Української Національної Ради ЗУНР: гетьман пообіцяв 2 млн. доларів, ескадрилью літаків, кілька вагонів амуніції, відпустити з Києва Курінь Січових Стрільців (1300 чол.). Грудень 1918 - червень 1919 - керівник Головного управління преси й пропаганди уряду УНР. Один з авторів «Проскурівської Декларації Січових Стрільців» у березні 1919 р., наприкінці січня — на початку лютого 1919 р. перебував в Одесі та Бірзулі разом із Сергієм Остапенком на перемовинах з начальником штабу французьких військ полковником Фрайденберґом про порозуміння Антанти з Директорією (закінчилися нічим).

З червня 1919 року керував роботою пресової квартири Української Галицької Армії. У середині липня 1919  увійшов до уряду Директорії, одночасно редагував газету УГА  «Стрілець». У Кам'янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна».

Заступник голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції у вересні 1920 року. Увійшов до президії Західноукраїнського товариства Ліги націй (22 січня 1922 р.). 19 квітня 1922 р.  з Відня у складі делегації ЗУНР відбув на Генуезьку конференцію. У 1922–1926 роках перебував у США, в 1923–1926 рр. редагував тижневик «Січ» (Чикаго), у 1926–1927 рр. - редактор «Америки» (Філадельфія).

            Повернувшись до Львова у 1928 році, став близько до Української Християнської Організації, від січня 1928 року очолював редакцію її газети «Нова Зоря» -  католицький часопис. Виступав тут з публіцистичними статтями, найкращі з них видавав брошурами.

          У 1930 р. побачила світ його доопрацьована протягом 1923—1929 рр. «Історична повість з XVI століття» під назвою «Роксоляна. Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця». «Присвячую українським дівчатам сю працю про велику українку, що сяяла умом і веселістю, безоглядністю й милосердям, кров’ю і перлами. Присвячую на те, щоб вони у найтяжчих хвилях свого народу і своїх не тратили бадьорості духу і були опорою своїх мужів і синів та діяльними одиницями свого народ», - написав автор у передмові.   

Одна з головних героїнь – Роксоляна – русинська дівчина, яка, потрапивши в татарський полон, зуміла не тільки вижити, а й піднятися на найвищий щабель турецької ієрархії – стати всемогутньої султаншею. 

Статті О. Назарука публікували львівські часописи «Діло», «Українське слово», «Свобода», «Поступ», «Шляхи». Перед загрозою радянської окупації 1939 р. був змушений еміґрувати до Польщі. Помер від інфаркту 31 березня 1940 року в Кракові.  Похований на Раковицькому цвинтарі Кракова. Перед тим встиг написати книжку «Зі Львова до Варшави: утеча перед совітами в пам’ятних днях 2-13 жовтня 1939 року». А ще залишив вдячним нащадкам історичний роман «Роксоляна» (1930).

         Чимало з того, що написав, залишилося в рукописах.  Але й твори, що побачили світ, чекала сумна доля. Після так званого «визволення» 1939 року книги письменника були вилучені з бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних. Ім'я Осипа Назарука зникло з літератури. Лише у 1990 році у Львові вийшло друком відтворене репринтне  видання 1930 року. Цікаво, що саме за романом Осипа Назарука було знято у 1996-2003 український серіал «Роксолана» з Ольгою Сумською у головній ролі.

Мілена Рудницька, голова Центральної управи Союзу Українок, у своїх спогадах, написаних у 1974 р. на прохання сина Івана Лисяка-Рудницького для передмови до збірника «Назарук та Липинський: історія дружби та конфлікту», дала таку характеристику письменнику:  «З нього «бухала» стихійна сила, джерелом якої був тісний зв’язок  з народом. А може краще сказати – зв’язок із землею, з її побутом і традицією». За  словами Рудницької, син бучацької землі Осип Назарук успадкував від селянських предків «здоровий бистрий розум, прагматичний спосіб мислення, реалізм, невгамовний темперамент».

          «Погляди Назарука мінялися, - писала Мілена Рудницька, - але він сам не мінявся, він залишався той самий…З нього був дуже небезпечний полеміст… Подиву гідна його щирість, з якою розповідав про свої переживання, зокрема про еволюцію своїх поглядів…»

           В статтях Осипа Назарука зустрічаєш дуже багато цікавих висловлювань. Як Вам таке ось: «Влада в неспокійних часах повинна бути в руках одного чоловіка, все одно - чи цивільного, чи військового, але одного. Всякі політичні партії при владі в такому часі - це страшна річ, особливо коли партії висувають неосвічених людей».

    А його праця «Корупція в державнім життю» (1921) присвячена проблемі корупції у державній сфері. У праці наголошено на небезпеці цього явища у суспільному житті. Пише він про протидію корупції під час війни. На сайті chtyvo.org.ua ця праця не відкривається, її можна прочитати на інших інтернет-ресурсах.

            Рекомендуємо також передивитися спомини Осипа Назарука «Галицька делеґація в Ризі 1920 р. Спомини учасника» (вид. 1930) з часів Ризької мирної конференції, де після Першої Світової Війни і розвалу великих імперій під гаслом «самовизначення народів» накреслювались нові кордони європейських держав.

            На конференції в Ризі 1920 р. фактично відбувся поділ білоруських і українських земель між Польщею та Радянською Росією. У складних і драматичних умовах цьому намагались протидіяти представники уряду УНР на чолі з В. Кедровським і делеґація ЗУНР під проводом Костя Левицького (заступник голови – Осип Назарук).

         В нашій виставці представлені також «Роксолана» Павла Загребельного, «Дива-Обида» Євгена Маланюка – інший погляд на Роксолану.