Кличе вересень до знань

Перше вересня, перший дзвоник і початок нового навчального року - це свято викладачів і вчителів, учнів і студентів, а також батьків. Почуття, які виникають першого вересня, не можна порівняти з будь-якими іншими почуттями з нашого дитинства. День знань завжди відрізнявся яскравістю вражень і переживань, нових сподівань і несподіваних зустрічей. Так було до 2014 року... А потім російські нелюди окупували Крим і вдерлися на Схід нашої країни. Тоді вперше тисячі дітей-переселенців вимушені були покинути рідні домівки, попрощатися з друзями, змінити звичний устрій життя й налагоджувати нове в інших регіонах України. А для багатьох дітей ще тоді перший дзвоник не пролунав і вже ніколи не пролунає. Під час повномасштабної війни росія вбила близько 500 дітей, 1000 отримали поранення, 400 зникли безвісти. Це приблизні цифри, точну кількість не можна встановити через бойові дії та окупацію частини територій. Окрема болюча тема - депортація українських дітей до росії - а це близько 19,5 тисяч. Зараз наші учні й студенти через загрозу обстрілів вимушені переривати заняття й переховуватися в укриттях  або навчатися онлайн, багато діток виїхали, тікаючи від війни, за кордон. Але попри все життя триває. Низький уклін і глибока вдячність вчителям шкіл, викладачам вищих навчальних закладів, які, розуміючи своє велике покликання, не зрадили собі, своїй професії та в надважких умовах продовжують нести варту, бути міцною опорою нашим дітям, вкладаючи в них не просто формальні, сухі знання, а виховуючи справжніх людей, патріотів, закоханих у свою країну. Бо тільки вигравши жорстоку війну за мізки підростаючого покоління, ми матимемо УКРАЇНСЬКЕ майбутнє. Зі святом, рідні! І, звісно, ми завжди й безмежно вдячні нашим воїнам, які ціною власного життя боронять нашу країну, боронять, в першу чергу, заради них - наших дітей, які і є МАЙБУТНЄ.

Бібліотека ім. П. Панча пропонує виставку, присвячену початку нового навчального року. Тут ви знайдете книги з історії педагогіки України, методичні посібники, історію Києво-Могилянської академії, розвідки, присвячені видатним нашим педагогам - Борису Грінченку, Миколі Жулинському.  

"На обелісках пам'яті" (До Дня пам'яті захисників України)

29 серпня Україна вшановує пам'ять захисників України, які віддали своє життя, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої країни. Цей день було затверджено указом Президента України Володимира Зеленського від 23 серпня 2019 року. 

Дату було обрано не випадково. Це нагадування про іловайську трагедію, яка сталася саме в цей день у 2014 році. Тоді, під час виходу сил АТО з оточення під Іловайськом, росіяни підло порушили домовленості й розстріляли з важкого озброєння колони українських військових. За міжнародним гуманітарним правом такі дії кваліфікують як воєнний злочин. Тоді загинули 366 українських воїнів, 429 були поранені, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні. 

Бібліотека ім. П. Панча пропонує вашій увазі книжкову виставку, присвячену цій сумній даті. Ви можете ознайомитися з такими книгами:

1. Роман Зіненко "Війна, якої не було. Хроніка іловайської трагедії" (у 2-х томах). Роман Зіненко - колишній морський піхотинець, доброволець батальйону "Дніпро-1". Він був серед тих, хто в серпні 2014 року опинився в пеклі іловайського котла й вижив. У цій книзі ви знайдете спогади близько сотні бійців і офіцерів - від добровольця до вищого керівництва сектора "Б", учасників тих подій. 

2. Євген Положій "Іловайськ". Це не документальна повість, а роман, побудований на реальних подіях, у якому герої мають справжніх прототипів. "Сувора чоловіча проза у найкращому розумінні цього слова. Хто сумує за Людиною - нехай прочитає цей роман" - так відгукнувся на книгу Положія письменник Василь Шкляр.

3. Євген Магда "Гібридна війна: вижити і перемогти". Тут автор аналізує багато речей, через які наша країна стала жертвою агресії з боку росії, вказує на причини послаблення України, не обмежуючись лише твердженням "в усьому винен путін".

4. Шикарне ілюстроване видання "Війна" / очима ТСН (українською та англійською мовами). Тут ви знайдете 28 історій. Це панорамний погляд репортерів телевізійної служби новин на перебіг воєнних подій на Донбасі  2014 - 2015 рр.   

Запрошуємо вас до перегляду. 

Низький уклін і вічна пам'ять усім героям, полеглим за незалежність України. Слава нації - смерть ворогам!

«Він повернув нам Роксолану»

         До 140-річчя від дня народження Осипа Тадейовича Назарука (31.08.1883 - 31.03.1940) бібліотека ім. Петра Панча пропонує невеличку книжкову виставку «Він повернув нам Роксолану».

Без перебільшення, однією з найяскравіших особистостей у Галичині першої половини ХХ століття був Осип Назарук – публіцист, письменник, громадський діяч і політичний діяч. 

Народився в м. Бучачі  (нині Тернопільська область, Україна) в родині кушніра. Навчався в Бучацькій державній гімназії, де був головою таємного драгоманівського гуртка. За пропаганду соціалізму Осипа відрахували з Бучацької гімназії. Також навчався у Золочівській гімназії. Вивчав право у Львівському університеті. Закінчив юридичний факультет Віденського університету у 1908 році. Доктор права (1912).

Зі студентських років шліфував публіцистичну майстерність. Після початку Першої світової війни - в Українських січових стрільцях (УСС), літописець — один з організаторів Пресової кватири УСС. Від травня 1915 секретарював при Загальній українській раді у Відні та був кореспондентом пресових органів Союзу визволення України: «Вісник Союзу визволення України», «Ukrainische Nachrichten», був уповноваженим для збору матеріалів про Українських січових стрільців.  Один з чільних членів Української радикальної партії, в якій перебував до 1922–1923 рр.

6 листопада 1918 р. зустрічався з гетьманом Павлом Скоропадським як представник Української Національної Ради ЗУНР: гетьман пообіцяв 2 млн. доларів, ескадрилью літаків, кілька вагонів амуніції, відпустити з Києва Курінь Січових Стрільців (1300 чол.). Грудень 1918 - червень 1919 - керівник Головного управління преси й пропаганди уряду УНР. Один з авторів «Проскурівської Декларації Січових Стрільців» у березні 1919 р., наприкінці січня — на початку лютого 1919 р. перебував в Одесі та Бірзулі разом із Сергієм Остапенком на перемовинах з начальником штабу французьких військ полковником Фрайденберґом про порозуміння Антанти з Директорією (закінчилися нічим).

З червня 1919 року керував роботою пресової квартири Української Галицької Армії. У середині липня 1919  увійшов до уряду Директорії, одночасно редагував газету УГА  «Стрілець». У Кам'янці-Подільському почав писати повість «Роксоляна».

Заступник голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції у вересні 1920 року. Увійшов до президії Західноукраїнського товариства Ліги націй (22 січня 1922 р.). 19 квітня 1922 р.  з Відня у складі делегації ЗУНР відбув на Генуезьку конференцію. У 1922–1926 роках перебував у США, в 1923–1926 рр. редагував тижневик «Січ» (Чикаго), у 1926–1927 рр. - редактор «Америки» (Філадельфія).

            Повернувшись до Львова у 1928 році, став близько до Української Християнської Організації, від січня 1928 року очолював редакцію її газети «Нова Зоря» -  католицький часопис. Виступав тут з публіцистичними статтями, найкращі з них видавав брошурами.

          У 1930 р. побачила світ його доопрацьована протягом 1923—1929 рр. «Історична повість з XVI століття» під назвою «Роксоляна. Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця». «Присвячую українським дівчатам сю працю про велику українку, що сяяла умом і веселістю, безоглядністю й милосердям, кров’ю і перлами. Присвячую на те, щоб вони у найтяжчих хвилях свого народу і своїх не тратили бадьорості духу і були опорою своїх мужів і синів та діяльними одиницями свого народ», - написав автор у передмові.   

Одна з головних героїнь – Роксоляна – русинська дівчина, яка, потрапивши в татарський полон, зуміла не тільки вижити, а й піднятися на найвищий щабель турецької ієрархії – стати всемогутньої султаншею. 

Статті О. Назарука публікували львівські часописи «Діло», «Українське слово», «Свобода», «Поступ», «Шляхи». Перед загрозою радянської окупації 1939 р. був змушений еміґрувати до Польщі. Помер від інфаркту 31 березня 1940 року в Кракові.  Похований на Раковицькому цвинтарі Кракова. Перед тим встиг написати книжку «Зі Львова до Варшави: утеча перед совітами в пам’ятних днях 2-13 жовтня 1939 року». А ще залишив вдячним нащадкам історичний роман «Роксоляна» (1930).

         Чимало з того, що написав, залишилося в рукописах.  Але й твори, що побачили світ, чекала сумна доля. Після так званого «визволення» 1939 року книги письменника були вилучені з бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних. Ім'я Осипа Назарука зникло з літератури. Лише у 1990 році у Львові вийшло друком відтворене репринтне  видання 1930 року. Цікаво, що саме за романом Осипа Назарука було знято у 1996-2003 український серіал «Роксолана» з Ольгою Сумською у головній ролі.

Мілена Рудницька, голова Центральної управи Союзу Українок, у своїх спогадах, написаних у 1974 р. на прохання сина Івана Лисяка-Рудницького для передмови до збірника «Назарук та Липинський: історія дружби та конфлікту», дала таку характеристику письменнику:  «З нього «бухала» стихійна сила, джерелом якої був тісний зв’язок  з народом. А може краще сказати – зв’язок із землею, з її побутом і традицією». За  словами Рудницької, син бучацької землі Осип Назарук успадкував від селянських предків «здоровий бистрий розум, прагматичний спосіб мислення, реалізм, невгамовний темперамент».

          «Погляди Назарука мінялися, - писала Мілена Рудницька, - але він сам не мінявся, він залишався той самий…З нього був дуже небезпечний полеміст… Подиву гідна його щирість, з якою розповідав про свої переживання, зокрема про еволюцію своїх поглядів…»

           В статтях Осипа Назарука зустрічаєш дуже багато цікавих висловлювань. Як Вам таке ось: «Влада в неспокійних часах повинна бути в руках одного чоловіка, все одно - чи цивільного, чи військового, але одного. Всякі політичні партії при владі в такому часі - це страшна річ, особливо коли партії висувають неосвічених людей».

    А його праця «Корупція в державнім життю» (1921) присвячена проблемі корупції у державній сфері. У праці наголошено на небезпеці цього явища у суспільному житті. Пише він про протидію корупції під час війни. На сайті chtyvo.org.ua ця праця не відкривається, її можна прочитати на інших інтернет-ресурсах.

            Рекомендуємо також передивитися спомини Осипа Назарука «Галицька делеґація в Ризі 1920 р. Спомини учасника» (вид. 1930) з часів Ризької мирної конференції, де після Першої Світової Війни і розвалу великих імперій під гаслом «самовизначення народів» накреслювались нові кордони європейських держав.

            На конференції в Ризі 1920 р. фактично відбувся поділ білоруських і українських земель між Польщею та Радянською Росією. У складних і драматичних умовах цьому намагались протидіяти представники уряду УНР на чолі з В. Кедровським і делеґація ЗУНР під проводом Костя Левицького (заступник голови – Осип Назарук).

         В нашій виставці представлені також «Роксолана» Павла Загребельного, «Дива-Обида» Євгена Маланюка – інший погляд на Роксолану.

Миті історії української Незалежності

День Незалежності України – це одне з найважливіших свят для українців. Це свято особливе, як унікальні ті події, що відбувалися у 1991 році. У цьому році нашій прекрасній, волелюбній, незалежній державі виповнюється 32 рік. Напевно, зараз у кожного з нас одна спільна мрія - мир на нашій рідній землі.

Історія свята незалежності бере свій початок у 1990 році. Але історія боротьби за незалежність країни почалася набагато раніше.

22 січня 1918 року українці проголосили незалежність своєї держави IV Універсалом Української Центральної Ради, а за рік, 1919 року, того самого дня на Софійській площі в Києві відбулося офіційне об'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. Так уперше за багато століть історичні українські регіони об'єдналися в одну державу. На жаль, фактично об'єднання республік УНР і ЗУНР тоді не відбулося, але сам процес проголошення позначився на політичній ситуації в країні.

16 липня 1990 року Верховна рада тоді ще УРСР (якраз відбувався процес розпаду СРСР) ухвалила Декларацію про державний суверенітет України та постанову "Про День проголошення незалежності України", в якій 16 липня було вказано як День Незалежності України.

17 березня 1991 року відбувся референдум і опитування на тему - чи згодні громадяни країни, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про державний суверенітет України. Позитивно відповіли близько 80% опитаних, і 16 липня стало святковим днем.

Але в серпні 1991 року в країні стався "серпневий путч" - як спроба позбавити влади Михайла Горбачова і повернути колишній державний лад. Унаслідок цього 24 серпня 1991 року Верховна рада УРСР скликала надзвичайне позачергове засідання й ухвалила постанову про проголошення незалежності України, а також Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на всеукраїнському референдумі:

Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, Верховна Рада України постановляє: Вважати день 24 серпня Днем незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України.

32-у річницю своєї незалежності Україна змушена відвойовувати, зі зброєю в руках боронячи від агресора власні території, відстоюючи право українців жити на своїй, Богом даній землі. Нам судилося стати учасниками творення новітньої української держави, втілювати у реальність одвічну мрію нашого народу. Це -  велика відповідальність перед власним сумлінням і прийдешніми поколіннями. Саме від кожного з нас залежить, якою бути нашій державі, як житимуть наші діти, онуки й правнуки.

До Дня Незалежності України бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала книжкову виставку.

Синьо-жовтий символ України

 

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка – прапор, герб, гімн.

23 серпня ми відзначаємо День Державного прапора України. Це свято було затверджено указом Президента України Леоніда Кучми від 23.08.2004, а доповнено указом Президента України Віктора Ющенка від 07.08.2009. Цими змінами було впроваджено підняття національного прапора в День Державного прапора України, а також під час інших державних свят і проведення загальнодержавних заходів. За 32 роки з дня відновлення української Незалежности ми настільки звикли, що наш стяг синьо-жовтий, що вже трохи забули, як ламали списи навколо того, у яких кольорах він має бути. Пригадаймо ці події.

Першою рішення про підняття синьо-жовтого прапора 14 березня 1990 року ухвалила Стрийська міськрада (Львівська область). Згодом національні стяги замайоріли над ратушами: Тернополя – 23 березня, Львова – 3 квітня та Івано-Франківська – 15 квітня 1990 року. За межами Галичини першою таке рішення ухвалила Житомирська міськрада 13 червня 1990 року. Над Київською міськрадою синьо-жовтий прапор підняли 24 липня 1990 року в присутності 200 тисяч громадян. А наші військові ще в грудні 1991 року саме під синьо-жовтим прапором почали присягати на вірність Україні.

23 серпня 1991 року вперше до сесійної зали парламенту внесли синьо-жовтий прапор. Нині ця реліквія зберігається в почесному порталі на першому поверсі будівлі Верховної Ради. 24 серпня 1991 року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення Незалежности.

Втім, пройшло пів року з дня цієї знаменної події, а замість ухвалення рішення про державну символіку під час засідань різних комісій весь час точилися дискусії, яким має бути Державний прапор – синьо-жовтим, синьо-червоним чи, може, малиново-синьо-жовтим. І от настав вирішальний день – 28 січня 1992 року. Тоді перший Президент України Леонід Кравчук у парламенті сказав: «Прапор, за який пропонується проголосувати, вже «працює», хочемо ми цього чи ні. Він уже скрізь, і це та правда, яку ніхто заперечити не зможе». Він закликав припинити цю багаторічну дискусію, бо «той, хто не проголосує за цей прапор сьогодні, він не проголосує за нього ніколи. Але щоб не голосувати, він і далі пропонуватиме «а давайте малиновий, давайте червоний, давайте темний». Постанову Верховної Ради «Про Державний прапор України» підтримали 253 народні депутати, проти проголосували 29. Ухваленою Постановою синьо-жовтому прапору було надано статус Державного, а остаточно цей статус було закріплено ст. 20 Конституції України в 1996 році.

Синій колір нашого державного символа символізує чисте небо, а жовтий - родючі пшеничні поля. Кольори прапору походять від герба Галицько-Волинської держави. Вперше синьо-жовтий стяг було офіційно зафіксовано в 1848 році у Львові, під час так званої «весни народів», де його вивісили над Львівською ратушею як національний прапор. Після цього саме синьо-жовтий стяг набуває дедалі більшої популярності. У 1917 – 1921 роках він був державним прапором УНР. У 1938 – 1939 - Карпатської України.

За радянських часів, звісно, не могло бути й мови про поширення жовто-блакитних кольорів. Як заявив у 30-ті роки член ЦККП (б) У Павло Постишев, «мы навсегда похоронили главную украинизацию и теперь будем всяко внедрять на Украине червонизацию». За використання синьо-жовтого прапора карали ув’язненням. Ба більше, навіть слова «блакитний», «блакить» стали забороняти, запроваджуючи замість них російські «голубий», «лазуровий». Траплялися випадки, коли за пофарбування на Великдень крашанок горезвісні трійки виносили вирок «за изготовление и распространение цветов националистической символики». Проте навіть за таких умов знаходилися відчайдухи, як, наприклад, Георгій Москаленко та Віктор Кукса, які проти ночі 1 травня 1966 року вивісили синьо-жовтий прапор на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства, за що обидва отримали кілька років терміну в таборах суворого режиму. Більш детально про це можна прочитати в статті Миколи Поліщука «Відчайдухи-прапороносці» («Тиждень», № 27, 2011).

Зараз, під час вторгнення росії в Україну, ми ще більше зрозуміли цінність наших символів. Ті, хто навіть недовго був під окупацією, знають, яке це щастя бачити синьо-жовтий стяг на вільній Україні. Тому прапор - це не просто шмат тканини. Це наша історія та наше сьогодення, щедро политі кров’ю українців. До речі, у 2014 році найбільший прапор площею 2400 м² розгорнули в Бахмуті, який уже рік героїчно тримає оборону й де точаться найзапекліші бої. А прапор з Донецького летовища, який славетні "кіборги" кожного дня вивішували над диспетчерською вежею, аж поки ворог її не знищив, тепер двічі на рік піднімають над військовою частиною у Кропивницькому.

Також кожна військова частина має своє бойове знамено, яке є символом честі, доблесті, слави й зобов’язує військовослужбовців вірно служити українському народові та боронити українську державу.

Тож шануймося та поважаймо державний прапор – символ боротьби, звитяги, перемоги й любови до України. 

З нагоди Дня Державного прапора бібліотека ім. П. Й Панча підготувала книжкову виставку.

Ідеолог українського націоналізму

 

Шановні читачі! Через технічні причини блог бібліотеки ім. П. Й. Панча деякий час не працював.  Проте колектив вчасно готував книжкові виставки, з якими можна було ознайомитися, завітавши до нашої бібліотеки. На жаль, старий блог відновити не вдалося, а новий ми щасливі відкрити величною постаттю Дмитра Донцова, чиї праці має прочитати кожен притомний українець, бо тільки дух творить форму. Приємного ознайомлення!

До 135-річчя від дня народження Дмитра Донцова (10.09(29.08).1883 - 30.02.1973) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Ідеолог українського націоналізму».

            Для розуміння значення цієї постаті в історії України потрібно, насамперед, процитувати щоденник іншого видатного українця ХХ століття - Євгена Маланюка, який занотував, що якщо українство  «не послухається Донцова - не буде нацією. Не послухається Липинського - не буде державою».    

          Дмитро Донцов з’явився на світ 1883 року в українському Приазов’ї, в Мелітополі. Батько й дід виховували сина в українському дусі. Свою маленьку батьківщину, де промайнуло дитинство, Донцов називав «нашою Америкою, етнографічною мішаниною з українців, поляків, жидів, болгарів, німців, греків, турків і росіян». Маючи, начебто, російське прізвище, він водночас абсолютно заперечував російські впливи на формування своєї особистості.  Донцов гімназій не кінчав, він закінчив Царськосільський ліцей.  Здобування вищої освіти на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету зміцнило його українські погляди. Він долучився до лав Української соціал-демократичної робітничої партії, проте  вважав її не надто послідовною у національному питанні і досить швидко вийшов із партії.

        Переживши два арешти за свою проукраїнську діяльність, Донцов виїхав до Австро-Угорщини, де навчався на юридичних факультетах Віденського і Львівського університетів. Він отримав справді блискучу освіту, вільно володів кількома іноземними мовами – англійською, німецькою, італійською, польською, російською.

        Цікаво, що постать Донцова, його статті та публічні виступи ще у 1913-1914 роках привернули увагу і неабияк занепокоїли більшовицького лідера Володимира Ульянова (Леніна). Він називав Донцова «націоналістичним міщанином»  і «проповідником українського сепаратизму».  Острах російських політиків справді можна зрозуміти. Вже від початку 1910-х років у публікаціях Дмитра Донцова чітко вимальовується ідея відокремлення України від Росії. Вже тоді він мав неабиякий авторитет серед молоді. Зокрема, спілкування з Донцовим справило значний вплив на формування світогляду Євгена Коновальця, майбутнього засновника і лідера ОУН.

        Після початку Першої світової війни Донцов очолив Союз визволення України у Львові, але дуже скоро залишив його через тиск з боку австро-угорської влади. 1918 року виїхав до Києва й очолив Українську телеграфічну агенцію (попередник сучасного «Укрінформу») при уряді Гетьмана Павла  Скоропадського. Рекомендуємо на інтернет-ресурсі chtyvo.org.ua (djvu) ознайомитися з цим надзвичайно цікавим щоденником Дмитра Донцова (записи з 29 травня 1918 р. по 9 лютого 1919 р.) - «Рік 1918, Київ» про спілкування з багатьма політичними, громадським та культурними діячами України того часу. Дмитро Донцов в своїх коротких нотатках, писаних не для широкого загалу, подає надзвичайно глибоку і змістовну характеристику життя Києва в 1918 році.  На його сторінках знаходимо й цікавий епізод про зустріч із керівником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським. Той запитав: «Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?» – «Якраз тому, Мануїльський», – відповів Донцов. 

        А більша частина статті про Дмитра Донцова «Маніяк. Як бугаєві червоне - так йому слова: гуманізм, демократія» у представленому на нашій виставці виданні Ярослава Файзуліна і Володимира Гінди «Україна. У вогні минулого століття: постаті, факти, версії» (Харків, «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015) також присвячена перебуванню Дмитра Донцова на посаді керівника Українського телеграфного агенства і Державного бюро преси (фактично прес-служби гетьмана Павла Скоропадського).  

           У міжвоєнний час Дмитро Донцов мешкав переважно у Львові, що тоді був під владою Польщі. Редагував низку українських журналів (зокрема, дуже популярний «Літературно-науковий вісник»), публікувався в іноземній пресі. В нашій виставці представлена книжка «Олена Теліга. О краю мій... Твори. Документи. Біографічний нарис» (Київ, Видавництво імені Олеги Теліги, 1999) з трьома світлинами Олени Теліги та Дмитра Донцова 1930-х років.   

        1926 року з-під пера Дмитра Донцова вийшла програмна праця «Націоналізм». Донцов стверджував, що нація є абсолютною цінністю, а незалежність держави – найвищою метою. До цієї мети народ має вести його еліта. Охочі можуть ознайомитися з цим фундаментальним твором Дмитра Донцова на інтернет-ресурсі chtyvo.org.ua.

        Всі політичні партії і класи мають забути чвари і об’єднати свої зусилля. Керувати відродженою державою повинен лідер із необмеженими повноваженнями, але із відчуттям відповідальності за долю всього народу. Такі ідеї цілком відповідали духові часу після Першої світової війни.

        Дмитро Донцов і автори «ЛНВ» заволоділи цілим поколінням молоді Західної України. Донцовський «інтегральний націоналізм» прийняла на озброєння Організація українських націоналістів, створена Євгеном Коновальцем 1929 року. Переживши сумний досвід поразки визвольних змагань 1917-1921 років, оунівці були переконані, що за незалежність України слід боротися радикальнішими методами. Але у серпні 1943 року ОУН(Б) фактично відмежувалася від ідей Донцова, вважаючи їх надміру авторитарними. Замість гасла «Україна – понад усе!» на перші позиції було висунуто гасла «свобода народам – свобода людині!» і «кожному народу – власну самостійну державу!».

        Друга світова війна змусила Донцова назавжди полишити Україну. Він оселився в канадському Монреалі, викладав українську літературу у місцевому університеті, друкувався у періодичних виданнях, але залишався осторонь активної політики. Помер на 90-му році життя 30 березня 1973 року. Похований на українському цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі, США).

        Інтелектуальна спадщина Дмитра Донцова є вельми багатогранною, але досі залишається у нас маловідомою.  Його блискучий розум, іронія, полемічний стиль і критичне мислення вражали сучасників. А радянська пропаганда зробила з Донцова справжнього «монстра». Під впливом цих установок і тепер залишається чимало людей, які бодай колись чули це прізвище. 

        Звичайно, не всі ідеї Донцова є прийнятними для нашого сучасного читача. Проте ось основна його теза. Головним ворогом України, основною перепоною до її незалежності та найбільшою загрозою для її існування є російський імперіалізм. Байдуже, яких форм він набирає – російського царизму, білогвардійщини чи більшовизму. Тому Донцов і писав такі пророчі для нашого сьогодення слова: «Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію»… 

        Нашим читачам пропонуємо наступні книжки Дмитра Донцова: «Історія розвитку української державної ідеї» (Київ, «Знання», 1991), «Дух нашої давнини»  (Дрогобич, «Відродження», 1991), «Де шукати наших історичних традицій. Дух нашої давнини» (Київ, МАУП, 2005),  «Дух нашої давнини» (Київ, «Просвіта», 2016), «Культурологія» (упорядник Юрій Винничук, Харків, «Бібколектор», 2016). Останнє видання містить в собі  вже наявні до того в нашій бібліотеці «Де шукати наших історичних традицій», «Дух нашої давнини», крім того збірку «Московська отрута», збірку «Росія чи Європа та інші есеї», «Вибрані есеї». Крім того, рекомендуємо нашим відвідувачам статтю Дмитра Донцова «Микола Хвильовий» з книги першої  хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово» (Київ, «Рось», 1994). Багато посилань на Дмитра Донцова містить оригінальна книжка Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 слайдів» (Київ, Ярославів Вал, 2019).

        Прислухаємося до того, хто казав: «Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає».

        

          Меморіальна дошка у Мелітополі